• POSTUP

30 років хаосу: технологія російскої влади

Оновлено: 29 вер 2019 р.

У 1981-му він настільки вразив американських кіноакадеміків, що вони присудили йому «Оскара».Президент США Рональд Рейган навіть визнав, що дивився фільм «до 8 разів» – аби осягти «російську душу». Приклад, здається, вельми далекий від сфери політики, але абсолютно доречний. Пройшли десятиріччя, але не змінилися підходи: як колись світ намагався осягнути через фільм суть того, що відбувається поза «залізною завісою», так і нинішній міжнародний політикум намагається пояснити традиційними кліше сучасні російські реалії, не розуміючи, що мова йде всього лише про художній твір, оповитий романтичним фльором. Втім, сьогодні від епохальних кінострічок експерти все більше звертаються до дзеркала світових політичних трансформацій під знову модну мелодію «Вітру змін» групи Scorpions. Особливо в цьому процвітає авангардно налаштована частина українського суспільства, яка сприймає будь-який прояв протестності як свідчення революції.

Звичка міряти російську дійсність категоріями, властивими ліберально-орієнтованій частині українського соціуму – не просто утопія. Як би ми не чекали на ці зміни – нажаль, вони відбудуться нескоро. Майже тридцять років обидві держави існують в паралельних реальностях. Але тільки через розуміння та вивчення російських реалій можна знайти ключ до ефективної протидії агресору та повернення до статус - кво. Саме для розуміння нинішньої російської ситуації написано запропоновану статтю.


Критична саморефлексія – один з основних механізмів самовідтворення системи інститутів ліберальної демократії. Тому виникає питання: як в умовах загрози «некерованості» держави, а також – жорсткого перманентного конфлікту фінансово-економічних інтересів – оцінювати російський політичний процес, особливо, з урахуванням різноманітних масових протестів, що відбуваються?


У будь-якій дискусії визначальним фактором є точка відліку, з якої виростає подальший аналіз. На наш погляд, більшість з тих підходів, які використовуються відносно російської політики, є непродуктивними. Хоча б тому, що система координат, в якій існують ці оцінки – хибні, за своєю суттю. Основні такі помилки пов'язані з традиційним зіставленням методів, ідей, механізмів, які витікають зі штучного накладення американської, європейської або української дійсності на особливості російського політичного ландшафту та ментальності. Лінійне, західно-орієнтоване сприйняття у дусі веберовських уявлень про політику як покликання та професію, в тому числі, про питання політичної відповідальності, – грають на руку сучасній російській політичній еліті. Погодьтеся, багато хто з нас не може переступити через димову завісу з нальотом «Вітру змін», дивлячись на ходу 50 000 людей по центру Москви. Відповідно, зовнішні інтересанти не спроможні вибудувати повноцінну аналітико-прогностичну базу та змоделювати механізми превентації. В якійсь мірі, це пов'язано з тим, що, знову ж таки, у західно-філософському дусі, основна аналітика будується на аналізі політико-економічного характеру, тоді як у Росії – з подання західних консультантів – переважну кількість політичних повісток вибудовано на результатах діяльності численних колективів математиків, фахівців з теорії хаосу та т. п.


Категорія «теорія хаосу» є пінгрунттям для наших міркувань. Політологи-транзитологи стверджують, що загальний зміст даного підходу зводиться до тези про наявність нелінійних динамічних систем, до яких також входять суспільство і політика. При цьому, політичні відносини характеризуються або симетрією, або асиметрією, а метою діяльності в даному полі виступає пошук моделі оптимального функціювання об'єкта або, навпаки, руйнування цього об’єкту. Політичний аналіз конкретних країн у даній парадигмі пов'язаний, перш за все, з дослідженням взаємовідносин і зв'язків між політичними об'єктами різних рівнів – політичних партій, окремих політиків, державніх структур, електорату, окремих громадян – і так далі. Роль цих об'єктів визначається тим, наскільки кожен з них здатен впливати на стабілізацію/дестабілізацію політичної ситуації.


В даному контексті, політична система являє собою типовий приклад нелінійної динамічної системи мережевого типу (результат непропорційний запиту; ціле – не є сумою його частин; неясно, що є передумовою, а що – наслідком). Всього є три моделі суспільства: центрально-бюрократична, ринкова, мережева. Мережева, про яку йде мова, – це вже наслідок наукових розробок, впроваджених у той чи інший час у процесі переходу країн СНД і Латинської Америки від авторитаризму до демократії. Мережева модель є яскравим прикладом принципу «керованого натовпу». При тому, властивості цього «натовпу» залежать від характеру передбачуваного режиму, рівня так званого «розумного натовпу» розвиненого громадянського суспільства (коли громадянська ініціатива індивідів та інших політичних акторів здатна вплинути на прийняття політичних рішень), – до бандитизму. Помилкою є те, російську політію аналізують виключно з діаметрально протилежних позицій: як приклади або «мережевої» моделі суспільства (в основному, це стосується російських аналітиків), або командно-бюрократичної (іноземні дослідники). Особливо, це актуально для більшості українського експертного співтовариства, якій наявність політичної конкуренції у публічній політиці України затьмарює розум при аналізі ситуції у РФ. Тоді, як на наш погляд, більш ефективним є розгляд РФ як певного гібрида між центрально-бюрократичною і мережевою моделями управління державою.


Але не це найголовніше. Важливіше, що після того, як стало ясно, що численні демократизаційні процеси у країнах Східної та Південної Європи будувалися саме із застосуванням математичних моделей, російський уряд зробив величезне державне політичне замовлення на дослідження з позиції теорії хаосу. Тобто, отримавши від Заходу «чорний ящик», росіяни пішли далі, об'єднавши створення багатоплощинної нелінійної системи безпеки з аналогічною системою державного управління. Що під цим мається на увазі? Помилково думати, що модель управління у РФ опирається виключно на жорстку вертикаль влади, з досить сильним авторитарним лідером і практичною відсутністю реальної опозиції. Це хибна, проте досить поширена думка.


Зробимо невеликий історичний екскурс. Ще в «ранній» період правління Б.М. Єльціна – з точки зору структури політичного простору – було обрано центробіжну модель адміністративного устрою з великим об'ємом делегування політичних повноважень від центру до регіонів. Подібну ситуацію легко пояснити з позиції політичного розрахунку президента і неможливістю виключення поступок регіональним елітам у боротьбі з політичними опонентами, а також – з його прагненням зміцнення особистої влади і спрощення переділу між регіональними елітами та центром, а також в самому Центрі, - державної власності, накопиченої за радянських часів.

За часів «пізнього» Єльціна – при «ранньому» Путіні система державного управління мала під собою посилення контролю Москви над регіонами. з вибудовуванням доцентрової моделі держави. Дійсно, починаючи з 1998 року політичний устрій Росії являв собою командно – адміністративніу модель. Подібні трансформації відповідають стратегічним цілям розвитку, які вимагають формування єдиного Центру прийняття рішень для підвищення мобільності та якості комунікації. Зокрема, в умовах принципової важливості зносин РФ із зовнішніми гравцями. Це означало, що на чолі держави з'являється єдиний центр прийняття рішень, з яким можна домовлятися закордонним групам інтересів. Подібне твердження поширюється на всі сфери функціонування державної системи, але на питання інвестиційної політики – перш за все.


З цієї точкі зору, що являв собою славнозвісний російський дефолт 1998 року? Авторами його були аж ніяк не солодка парочка Нємцов - Кирієнко, але незламний Стенлі Фішер, з його репутацією світового кризис – менеджера. На ділі відбувся черговий перерозподіл власності. За часів згаданого дефолту року держава зкинула переважно іноземним інвесторам «погані активи», які утворилися в результаті хаотичної російської економічної політики початку 90-х. Були створені більш комфортні умови для входження зовнішніх інтересантів до російської економіки. Утворилися нові, власно російські, ФПГ.

Але, головне, змінилася якість цих груп – на зміну «червоним директорам» прийшли молоді «голодні ссавці», з ненажерними апетитами – здебільшого, математики чи економісти. Відбувся черговий переділ ринку, що дозволив Центру отримати монопольний контроль над основними фінансово - економічними потоками та стратегічними галузями економіки.

Читаючи цей абзац, вдумайтеся: основний політичний міф і аргумент кремлівських підручних-аналітиків зводиться до стигматизації путінського режиму як причини «підняття з колін», завдяки зміцненню адміністративної структури та «очищення кадрів», у тому числі, на регіональному рівні. Ми закликаємо проаналізувати це під іншим кутом, який демонструє, що політичні віхи початку 2000 - х, скоріше, є демонстрацією ще більшої залежності від зовнішніх інвесторів, а також – виключно економічної, політичної та дипломатичної нестабільності.


У ситуації, коли «чорний ящик» дає збій, оцінка ризиків стає практично неможливою. Але прі цьому майте на увазі, що федеральному Центру прийняття рішень необхідно було забезпечити адміністративну уніфікацію взаємин і повноважень органів влади різного рівня. Це знадобилося для зниження рівня автономності регіональних управлінських структур, забезпечення уніфікації політичних моделей, усунення «сторонніх» вітчизняних гравців, що беруть участь у ЗЕД, стабільності кордонів і посилення контролю над імпортно-експортними потоками.


У той же час, для зовнішніх інтересантів ціна питання зміцнення адміністративної вертикалі у РФ зводилася до можливості вирішення серйозних економічних завдань з конкретним (и) чиновником (ами), які знаходяться «угорі піраміди», що значно спрощувало досягнення домовленостей і забезпечувало гарантії для інвестицій. Так, створення федеральних агентств» і «федеральних служб», які виконують контрольно-наглядову функцію в окремих галузях над регіональними галузевими міністерствами, обмежило можливості автономних дій останніх.

Це ніяк не відбилося на рівні корупції всередині країни – він залишився таким самим, як і у попередні роки – 112 місце зі 160, за даними Міжнародної Амністії за 2015 рік, але змінився його характер. Коли корупція вертикалі влади стає «нелінійною», а основний особистий прибуток Центру прийняття рішень походить від прийняття даних рішень не за вертикаллю, як раніше, а з різноманітних джерел, у тому числі, як кримінальних, так і цілком легальних під ці корупційні зв'язки створюється інфраструктура обслуговування. Тобто корупція перетворюється на стратегічну галузь або стає власне державою у державі.

Відбувається монополізація ринку. Незалежно від того, чи є монополіст природньо або штучно створеним (наприклад, як « фірма прокладка-посередник») – кожен з таких володіє монопольною владою, тобто здатністю регулювати ціну на вироблений товар чи послугу через обмеження пропозиції. Особливе місце у монополізації економіки належить питанню про регулювання цінової і тарифної політик щодо держкорпорацій, контролюючих природні монополії та інфраструктуру національного значення - РАО «ЄЕС» (Російське акціонерне товариство «Єдина енергетична система Росії»), «Газпром», РЖД (РАО Російські залізниці) та ін. При цьому, західні експерти, самі того не розуміючи, поклали у руки жвавій мавпі гранату з ядерним зарядом у вигляді новітніх маніпулятивних технологій, включаючи фінансові.

При вибудовуванні владної вертикалі між Центром прийняття рішень та інвесторами – як зовнішніми, так і внутрішніми – склався певний негласний договір. Інвестори забезпечували ціну питання на період міжелекторального циклу. Після чергових виборів неформальний договір пролонгувався. Виконання усіма сторонами зобов'язань забезпечували якусь подобу стабільності – за рідкісним винятком тих гравців, які зазіхнули на святая святих, «незадоволених», «скривджених» , а також таких, що вдалися до прямого конфлікту інтересів із Центром.


Однак, як відомо, в умовах жорсткої адміністративної структури при неможливості демократичного відтворення влади у керівництва держави виникають певні труднощі. За мірою вичерпання фінансових резервів і кредитних ресурсів у РФ сьогодні різко скоротився часове плече циклу зміни еліт. Ті, хто ще вчора сподівався, що згаданий негласний договір оплачений на період від 4 до 6 років, сьогодні зіткнулися з тим, що термін скоротився вдвічі. Тобто співвідношення товар / гроші стало настільки неадекватним, що договір легше розірвати. І, на наш погляд, саме це є першопричиною того, що відбувається. Відповідно, загострюються конфлікти інтересів. При тому, не тільки на рівні «Центр - Регіони», «ФПГ-ФПГ», як того вимагають лінійні відносини. Але з'являються новоутворення нелінійного рівня. Наприклад, ФПГ- Регіон (Регіони), які здатні виступити проти Центру та (або) об'єднати навколо себе групи всіляких опонентних інтересів. Подібні умови призводять до того, що раніше єдине угруповання з єдиним Центром прийняття рішень починає мультиплікувати не тільки саме себе, але й Центри прийняття рішень. Далі – навколо цих центрів утворюється мережа підтримки та обслуговуюча інфраструктура на рівні вертикалі – звідси боротьба за контроль над відомствами і за контроль над регіонами (згадайте численні анти-корупційні процеси, першими з яких стали карні справи губернатора Республіки Комі В'ячеслава Гайзера та губернатора Кіровської області Микити Бєлиха. Останній особливо цікавий тим, що був креатурою «младореформаторів» – Анатолія Чубайса та Сергія Кирієнка). Паралельно з цим точиться боротьба власне між відомствами, включно із силовими. Прикладом цього процесу може служити конфлікт різних Центрів прийняття рішень який виливається у створення дублюючих силових структур але під різним неформальним контролем. Іншим прикладом є створення та розвиток Росгвардії, негласний контроль над якою здійснюється одним з неформальних російських лідерів І. Сечіним, який контролює корпорацію Роснефть, головного російського конкурента Газпрому. Відповідно, протистояння приймає все нові і все витонченіші форми. У тому числі, і на псевдоопозиційному фронті.


Наше принципове переконання, виходячи з вищесказаного, що у РФ об'єктивно відсутня політична сила, альтернатива правлячій. Йдеться тільки і виключно про конфлікти всередині закостенілої російської еліти або ж між останньою та новою генерацією «ссавців». І всі угруповання, які зацікавлені у зміні персоналій, активно прагнуть до створення та підтримки нової ручної або використовуваної наосліп опозиції вона є ключем до легітимізації нових Центрів прийняття рішень, оскільки нові, незнайомі постаті ще не мають в електоральних уявленнях скомпроментованого бекграунду. За такою моделлю, свого часу, на зміну прем'єр-міністру Євгену Примакову для легалізації було протиставлено як «нове обличчя» кагебешника Путіна, який працював у команді мера-демократа Собчака.


Варто також звернути увагу на те, що нові Центри прийняття рішень намагаються об'єднати навколо себе не тільки «незадоволені» регіони та ФПГ, – але й висунути замість старих і тих, що втратили популярність, лідерів протесту нові обличчя з новими, часто-густо діаметрально протилежними і нібито неполітичними вимогами.

«Троянда» на торті полягає в тому, що ті ж сили виводять силовиків на придушення протестів, попередньо інформаційно обробивши і тих, і інших потенційних учасників зіткнень. Останнє тільки підсилює нелінійність ситуації, підтверджуючи використання мережевих технологій. Це дещо нагадує класичний приклад з піар-підручників про ситуацію під час війни у ​​В'єтнамі, коли слідом за килимовими бомбардуваннями – населенню з вертольотів скидалися контейнери з гуманітарною допомогою (звідси запозичена ідея з російськими гумконвоямі до Сирії та Донбасу). У такому хаосі споживачеві інформації важко зорієнтуватися у власних переконаннях та суспільних орієнтаціях, в його мізку вирує хаос!


Саме ідея хаосу в свідомості учасників аналізованих подій породжує сценарій протесту без лідера і без вибору з тим, аби згодом на хвилі протестів можна було б знайти не тільки формального лідера, але й ідею, яку мала підтримати більшість соціальних груп.





Початком нової хвилі протестів можна назвати антикорупційні мітинги 26 березня 2017 року, коли на вулиці 97 міст вийшли від 36 до 88 тисяч людей. Приводом став фільм-розслідування «Він вам не Дімон» про таємні багатства прем'єр-міністра Дмитра Медведєва, знятий Фондом боротьби з корупцією Олексія Навального. Це була найбільша за кілька років хвіля акцій протесту , що пройшли, у своїй більшості, без узгодження з владою. Значимість події у тому, що масовий вихід людей трапився не через певну дію влади (наприклад, як фальсифікації виборів у 2011 році), не через гучний злочин (як було із вбивством Бориса Нємцова у 2015-му), а як наслідок медійної події, нехай і політичного характеру. Іншими словами, учасники не вимагали від влади чогось конкретного. Громадяни вийшли на вулиці з максимально розмитими антикорупційними гаслами, а реальною причиною їхнього невдоволення стало загальне обурення зловживаннями влади.



Мітинг у Кемерово


Ще однією значущою віхою стали мітинги у Кемерово рік потому, після пожежі у торговому центрі «Зимова вишня». Вони негайно отримали політичне забарвлення: головною вимогою городян стало навіть не стільки покарання конкретних винуватців, але відставка тодішнього губернатора Кузбасу Амана Тулєєва, який керував регіоном більш ніж 20 років і був одним із когорти «єльцінських» губернаторів. З останніми «младореформатори» давно та успішно боролися. Ситуація навколо пожежі у «Зимовій вишні» стала лише приводом для зачистки губернаторського поста. Апелювання колишнього ватажка шахтарських профспілок Тулєєва до шахтарів, на чию підтримку він сподівався, виявилося марним.

Приблизно тоді ж почалися сміттєві протести у Підмосков'ї: жителі виступали проти будівництва сміттєспалювальних заводів і відкриття нових звалищ – при цьому регулярно вимагали відставки місцевих чиновників.


Фото акції протесту з Архангельську


Весною 2019 року в Архангельську почалися протести проти будівництва сміттєвого полігону в Шієсі, де прозвучали вимоги відставки Дмитра Медведєва та Володимира Путіна. У травні 2019 року – протистояння влади Єкатеринбурга та противників будівництва православного храму в одному з центральних міських скверів.

Арешт кореспондента відділу розслідувань сайту «Медуза» Івана Голунова за сфальсифікованою справою про збут наркотиків вивів на неузгоджену акцію у центрі Москви 12 червня 2019 року кілька тисяч чоловік - навіть після того, як із журналіста зняли всі звинувачення. Причому, судячи з інформаційного супроводу, саме Голунова –розслідувача та борця з корупцією – і «младореформатори», що окопалися у Кремлі, розглядали як одне з «нових облич» опозиції. Цим пояснюється, чому люди Кирієнко підтримали Голунова, а інформаційний супровід кампанії здійснювався всіма федеральними каналами, та чому «героя» відпустили, а винних – показово покарали. Експеримент виявився невдалим. Голунов явно не потягнув на лідера. Зате під час протестної кампанії виявилися більш яскраві фігури.



Фото з акції на проспекті Сахарова


Звернемося до останніх протестів. Вибори до Мосміськдуми ніколи раніше не ставали настільки значущою подією, навіть у масштабах столиці. Зокрема, тому, що у цього органу є не надто багато повноважень. Але і в цьому випадку досить традиційними є недопущення незалежних кандидатів до реєстрації. Однозначно, що це не є суто діями місцевої влади. Таке без погоджень з центром у Росії не проходить. Але Москва як площадка для соціально – політичних експериментів – це саме те, що потрібно для підвищення протестних настроїв.


Крім того: раніше не існувало практики недопущення всього списку несистемних кандидатів. Частково опозиція допускалася на місцевому рівні. Запровадження поголовної відмови на участь у виборах було саме разраховано на різке зростання протестних настроїв. Що і вдалося. Це спровокувало масове невдоволення. За даними «Білого лічильника», дозволений владою мітинг 10 серпня на проспекті Сахарова у Москві виявився найбільш численою опозиційною акцією з 2014 року туди прийшли 49,9 тисяч осіб.


Це показник того, що акції стають все масовішими. При цьому застосовано цікавий прийом як один з каталізаторів хаосу, коли медійні особи, котрі раніше підтримували владу, нині стають опозицією – і навпаки. Наприклад, свого часу Олексій Навальний, колишній підлеглий Микити Білиха та Марії Гайдар, був «злитий младореформаторами», але швидко перетворився на сурковсько-волошинський проект. Ось чому звільнення Суркова з Адміністрації Президента РФ, автоматично означає злиття Навального і закриття проекту, який не продемонстрував належної ефективності, чиї електоральні рейтинги занадто низькі для того, аби зробити його лідером протестів. Тому необхідно об'єднання і (або) створення загальнонаціонального протестного контенту, на базі якого буде створено протестну мережу для керованих конфліктів на тлі хаосу.


Відео з акції на проспекті Сахарова



Дана проблема вирішується за рахунок нових облич протестного руху. У Москві акції почали ініціювати люди, що не займаються політикою професійно: наприклад, журналіст «Нової газети», муніципальний депутат Ілля Азар (один із заявників маршу на підтримку Івана Голунова) або актриса Яна Троянова (брала участь в організації «Маршу матерів» на захист фігуранток справи «Нового величі»). Дивно, що «кирієнківці» ніяк не використовують старих лідерів сурковської опозиції, вважаючи що останнім нема місця у новому розкладі сил і акцентуючи на сьогоденному збільшенні запиту на нові обличчя.


Недопуск кандидатів т. зв. несистемної опозиції на виборах до Мосміськдуми з величезною швидкістю вивели на авансцену політиків, які раніш перебували у тіні Навального: Любов Соболь, Костянтина Янкаускаса, Олену Русакову, Юлію Галяміну, а також одного з лідерів майже невідомої Лібертаріанської партії Росії Михайла Свєтова. Невипадковим в цьому сенсі є й те, що 17-річна Ольга Мисик, яка читала Конституцію перед ланцюгом ОМОНу, миттєво стала знаменитістю, а на підтримку студента Вищої школи економіки який також є незареєстрованим кандидатом Єгора Жукова, звинуваченого в участі у масових заворушеннях, негайно розгорнулася кампанія громадянської підтримки (він відеоблогер зі 100 тисячами передплатників), а у вузі миттєво створені штаб та спеціальний фонд допомоги.


Оригінально застосовується протиборчими угрупуваннями технологія хаосу персональних уявлень, коли медійна особистість з певним протестним бекграундом публічно заявляє про підтримку влади, і, навпаки. Наприклад, у своєму інтерв'ю, телеведучий Антон Красовський, раніше відомий своїми протестними поглядами та легалізованою нетрадиційною орієнтацією заявив: «Я все зроблю для того, аби ця опозиція ніколи не прийшла до влади». За день до цього, Ксенія Собчак озвучила ідею, що провина за безлади частково лежить на протестувальниках, які(зауважте) вийшли на мирний мітинг. Колишній соратник Бориса Нємцова і колишній друг, а потім – ліберальний опонент Іллі Яшина – Михайло Конєв – не сходить з екранів федеральних каналів НТВ, Росія -1 і Першого каналу, кажучи, що незареєстровані кандидати спеціально домагалися масових заворушень задля власної розкрутки.


Таким чином, можна з впевніністю сказати: те, що відбувається з протестами у Москві репетиція перед вирішальним зіткненням груп інтересів. На даний момент йде лише розминка. Протиборчі сили вступили в позиційну боротьбу, у тому числі за перекриття каналів фінансування протестів, що підвищує ціну питання для замовників кампанії з різних боків, але не вирішує сам питання.


Варто звернути увагу на контент центральних російських каналів, по якому, в залежності від основних власників, можна спостерігати, як поступово підігріваються протестні настрої проти старого Центру прийняття рішень. При цьому відзначимо, що канали до числа засновників яких входять підрозділи державних корпорацій, не встигають за подіями і через втрату аудиторії стають катастрофічно збитковими, як і медійні холдинги, контрольовані найближчими до російського лідера фігурами. Прикладами можуть служити Перший канал і Росія-1, основним власником пакета яких є «Газпром-Медіа», як підрозділ корпорації Газпром. Рівень довіри до основних загальнонаціональних каналів вкрай знизився, споживач шукає або нові джерела та форми поширення інформації, або – на тлі зростаючого негативу – намагається закритися від інформаційного потоку. Таким чином, представники нових Центрів прийняття рішень намагаються вивести з ладу раніше найбільш електорально активну частину російського населення- жінок і пенсіонерів, активізуючи раніше пасивну міську молодь, не тільки у плані її участі у виборах, скільки у плані створення протестної мережі нового типу.


У зв'язку з цим можна згадати про помилки, до яких схильні не тільки українські експерти, але й західні інтересанти, що апелюють до старого, умовно опозиційного російського політикуму (наприклад, колишній посол США в РФ Макфол, який стажувався за часів Горбачова у Пітері у 1983 році, а потім в Інституті мови та літератури. У нього, як і у багатьох його колег-експертів і з Заходу, і з пост-радянського простору, залишилися старі уявлення щодо ключовіх фігур російської демократичної опозиції ельцінських давен. Але у нинішніх реаліях ці постаті не тільки вступили у змову зі старим Центром прийняття рішень, але й разом з ним активно беруть участь у переділі власності та безпосередньо – у боротьбі за владу. І, нарешті, вони перетворилася у владу, як таку. Нагадаємо про «младореформаторів» Чубайса і Ко та примкнулого колись до них Сергія Кирієнка, який сьогодні виставляє своїх лідерів протесту (наприклад, вищезгаданого Єгора Жукова ) проти сурковсько-волошинських опозиціонерів на чолі з Навальним.



На закінчення хочеться звернутися знову - таки до реалій поза кордонами Росії. Чим раніше міжнародне співтовариство зрозуміє, що в умовах хаосу нема про що і з ким домовлятися, а пристрасть ловити рибу в каламутній воді може скінчитися хіба що дизентерію або холерою – тим швидшими та ефективнішими будуть очікувані результати. А поки панує хаос – наберіться терпіння та чекайте, використовуючи час для формування власної гібридної системи безпеки і багатоплощинних превентивних відповідей, до яких жодне міністерство інформації, а, тим більше, журналісти не дуже пристосовані. Краще приберегти сили та гроші для більш корисних речей. І вже точно: українському істеблішменту не варто телефонувати до старого Центру прийняття рішень з будь – якими проханнями – візаві не до вас – але за рахунок такого сорту прохачів він вирішуватиме власні проблеми.