• POSTUP

Пірова перемога у театрі тіней


У ніч на 10 листопада лідери Вірменії, Азербайджану та Росії повідомили про досягнення угоди. Вона передбачає повне припинення вогню і військових дій у зоні конфлікту з нуля годин 10 листопада 2020 року за московським часом. Азербайджанські та вірменські сили зупиняються на займаних ними позиціях. Документ зафіксував принцип, згідно з яким, п'ять років стежити за дотриманням її умов будуть російські миротворці. Таким чином, РФ стає гарантом виконання зобов'язань. Російські миротворчі війська вводяться до Карабаху на п'ять років, з можливістю автоматичного продовження цього терміну ще на п'ять років за згодою сторін.

І вже наступного дня російське Міноборони приступило до висадки в зоні конфлікту, незважаючи на зростання антиросійських настроїв серед вірмен. Почалось негайне розгортання миротворчого контингенту Росії: 1960 військовослужбовців зі стрілецькою зброєю, 90 бронетранспортерів, 380 одиниць автомобільної та спеціальної техніки.


Для моніторингу дотримання умов створюється центр з контролю за припиненням вогню. Місто Шуша залишається під контролем Азербайджану. Вірменія зобов'язана повернути Азербайджану три райони: Агдамський, Кельбаджарський та Лачинський. Під контролем Вірменських сил залишаються Степанакерт ( Ханкенді), Мардакерт (Агдере), Мартуні (Ходжавенд) і частини колишньої НКАО, не захоплені азербайджанською армією. У Лачинському районі діятиме коридор завширшки 5 км для зв'язку Карабаху з Вірменією. Він буде так само контролюватися російськими миротворцями. Вірменія зобов'язується гарантувати безпеку сполучення між Азербайджаном і Нахичеванською Автономною Республікою. Внутрішньо переміщені особи і біженці повертаються до Нагірного Карабаху та прилеглих районів під контролем профільної комісії ООН. Вірменія забезпечує транспортне сполучення між західними районами Азербайджану та Нахічеванською Автономною Республікою для організації безперешкодного руху громадян і транспорту. Сторони обмінюються заручниками, полоненими і тілами загиблих.




Зміст нашої статті націлено на вирішення низки питань. Чи, дійсно, йдеться про перемогу Азербайджану по поверненню Карабаху або мова йде про щось інше? Наприклад, про звичайне перегрупування військ? Чи може настільки помилятися Ільхам Алієв і його старший партнер та союзник Реджеп Таїп Ердоган? Адже мова йде всього-на-всього про якусь «угоду на папері» з перемир’ям, а не про всеосяжний договір і про мир, та про практичні механізми досягнення останнього. Чи «Програла» Росія Туреччині Нагірний Карабах, або, навпаки? Не дарма відразу після підписання договору на слова Ердогана про те, що Туреччина отримала контроль над спірним Нахичеванским коридором - Пєсков, прес-секретар Путіна, заявив, що у договорі цей момент не згадується. У своєму розширеному інтерв'ю міністр закордонних справ Росії Сергій Лавров, вірменин за національністю, також коротко зауважив, що «статус НКА не визначено, турків не буде».

Які реальні перспективи встановлення миру та перспективи РФ у ролі «миротворця»? З урахуванням того, що подібний статус один з улюблених образів російської влади (не так давно до Конституції РФ було введено пункт про «миротворчу роль» РФ, що значно розширює коло можливостей для використання коштів платників податків як джерела живлення у досягненні «дружби та жуйки»). На наш погляд, і з точки зору фахівців ПЦ «Меморіал», та судячи з угоди, ситуація залишається нестійка і є типовим замороженням конфлікту.

У довгостроковій перспективі стабілізація можлива, тільки якщо відповідальність за забезпечення миру, виконання досягнутих угод, і процес подальшого врегулювання візьме на себе військові контингенти країн-членів ООН, яким мандат буде надано, відповідно до Статуту ООН, з метою «запобігання або ліквідації загрози миру та безпеці шляхом спільних примусових дій». Цю тезу неможливо поставити під сумнів, тому що досвід минулого наочно демонструє, як часто-густо гібридні війни вимагають обов'язкового втручання нейтральних сторін, тоді як участь більшої кількості держав «у вирішенні» може, навпаки, перетворитися на фактор дестабілізації у конкретному регіоні, засобом маніпуляції, способом досягнення власних цілей. І статусу ООН як контролера тут явно недостатньо. Наскільки стороннє міжнародне спостереження здатне проконтролювати ситуацію, коли тисячі солдатів, десятки військових літаків і спеціалізованої техніки здійснюватимуть діяльність виключно в ім'я встановлення миру (з урахуванням політичних інтересів РФ на Південному Кавказі)? Питання на яке немає відповіді.




Окремої уваги заслуговує роль у даному конфлікті приватних армій, що то грають на обох боках. Вони, найчастіше, самі підігрівають зіткнення інтересів і ініціюють останні, оскільки війна основне поле діяльності даних компаній. Перш за все, це російські ПВК E. N. O. T. CORP, ПВК Cossacs, ПВК Moran Security Group, ПВК МАР, ПВК Вагнера, ПВК Лукойл - А (Ірак), або діючі під їхнім прикриттям військові «відпускники», насамперед, з Росії та Сербії, котрі мають бойовий досвід в Україні, Сирії, Іраку, Лівії, Венесуелі та інших гарячих точках по всьому світові. Потім Французька Groupe-EHC, яка активно готує і використовує чеченських і вірменських найманців. І, нарешті, афганське та іракське відділення ПВК ERINYS (Великобританія), де тренуються і працюють, численні вихідці з країн Південного Кавказу та колишньої Югославії.

Для того, аби зрозуміти, чому Росія не може стати одноосібним миротворцем у даному конфлікті, варто нагадати, що, по-перше, обидві сторони закуповують російську зброю. Значить, Російська оборонка буде зацікавлена в періодичній активізації бойових дій. По-друге, у відповідь на членство Вірменії в однозначно проросійській ОДКБ, Азербайджан не стає членом даної організації. Цілком зрозуміло, на чиєму боці виступає Росія. По-третє, про яку миротворчість може йти мова, коли між азербайджанським і російським енергосекторами існує жорсткий конфлікт інтересів як з експорту власних енергоносіїв, так і з транзиту з країн Центральної Азії до Європи. По-четверте, яка з міжнародних організацій видала Росії мандат миротворчості?! Наскільки можна вважати легітимним миротворчий контингент, що являє собою тільки одну групу інтересів?! У відповідь можна згадати Китай, який на тлі фінансової експансії виступає одноосібним миротворцем у регіональних азійських конфліктах, однак при цьому як постійний член РБ ООН, намагається домогтися мандату ООН. Подібного мандата у Росії немає і не передбачається.



Певні експерти запевняють, що на вірменській стороні, окрім сил МО Вірменії, ополчення, російських «відпускників», виступала вагома частка найманців. Перш за все, з християнських країн. У той же час, у Туреччині активно проводяться тренінги та навчання роботи зі смарт - озброєнням вихідців з тюрко-мовних країн - членів ОДКБ, які під турецькою егідою цілком здатні створити власні сили безпеки. Подібний прецедент був у 1918 році.

Деякі російські військові спеціалісти вважають, що ані геополітично, ані економічно Росія ніяк не виграє від нинішньої кампанії. Те, що відбувається, скорше, тішить політичні амбіції її верхівки. Проте мало хто з нинішніх стратегів замислюється, що саме росіяни відповідатимуть за перший-ліпший інцидент, який станеться. Що такі промахи у вигляді свар та бійок, котрі можуть перерости у щось більш серйозне, на зразок різанини — немає сумніву. При цьому основним аргументом росіян є те, що присутність миротворців зі стрілецькою зброєю, вертольотами та бронетранспортерами у Лачинському коридорі не означає створення там військових баз. Подібні коридори, скоріше, нагадують звірині стежки і вкрай важкопрохідні для значних військових контингентів.


Інша справа Туреччина, яка увійшла до міжнародного наглядового центру, що то не тільки стане основним «порушником спокою» міжнародних організацій типу ООН, але й планує активно будувати військові бази, які, на відміну від міротворчої Росії їй створювати не заборонено. Задача максімум для Ердогана створення пан-тюркської осі Туреччина - Азербайджан - Центральна Азія - Афганістан - Пакистан - аж до китайської СУАР. Проти цього Китай поки ніяк не заперечує, оскільки приєднання до даної осі Ірану та Ізраїлю вибудує експортно-імпортний коридор до арабського Сходу. З урахуванням того, що після звільнення значної частини Карабаху буде потрібна відбудова та відновлення інфраструктури, і в регіон очікується значний приплив зовнішніх інвесторів, вже зараз почалася затята боротьба поміж Росією і Туреччиною за першість у реновації економіки автономії.

Що має у своєму активі Азербайджан?

Туреччину у вигляді партнера, і, відповідно, поставки турецького озброєння. Що є вагомою перевагою, адже саме клан Ердогана контролює турецький ВПК. Особливо у секторі створення нового і новітнього озброєння. За останні роки, після приходу до влади президента Туреччини Реджепа Таїпа Ердогана, розвиток власного збройового виробництва став одним з національних пріоритетів, причому, аж ніяк не на папері. По всій Туреччині відкрилися кілька десятків нових оборонних виробництв, а старі компанії отримали нові компетенції і замовлення. І одним з основних покупців став саме Азербайджан. Причому, враховуючи досить тісні відносини між двома країнами, співпраця велася у дуже широкому діапазоні сфер. Зокрема, у виробництві бронетехніки, ППО, високоточної ракетніої зброї, де турки давно конкурують з ізраїльськими виробниками. А, також, у авіаційній, і головне, у smart-сфері (вертольотобудуванні та виробництві безпілотних літальних апаратів, і підготовці персоналу для їхнього обслуговування.


Все це високотехнологічні, складні галузі, що вимагають конструкторської думки, випробувань, обладнання, скоординованої роботи різних галузей виробничої сфери. Тому, у даному контексті, величезну роль на користь Азербайджану грало використання високоточної артилерії і безпілотників. І саме ця зброя стала запорукою перемоги.

По-друге, інтерес демократичного лобі США до альтернативних енергетичних коридорів. Подивимося, про які проекти йдеться. Перш за все, це вже реалізований нафтопровід Баку-Тбілісі-Джейхан, який було побудовано в період з 2002 по 2006 рр.. Цим нафтогоном Туркменістан, Казахстан і Азербайджан експортують нафту на світові ринки. Головними спонсорами будівництва нафтопроводу були корпорації, штаб-квартири яких знаходяться у США та Великобританії. Мета їхнього будівництва полягала у диверсифікації маршрутів експорту енергоносіїв, постачання каспійської нафти в обхід Росії. Результатом мало стати падіння рентабельності нафтогону Баку-Новоросійськ. Економічні втрати Росії від появи нового шляху транзиту оцінювалися експертами у 200 млн. доларів США на рік.


Так, за результатами будівництва нового маршруту, азербайджанська ДНК SOCAR зупинила прокачування своєї нафти по трубопроводу Баку-Новоросійськ. Обсяги, які призначалися для транзиту через РФ, були перенаправлені до трубопроводу Баку-Тбілісі-Джейхан (БТД). Діяльність нафтопроводу Баку-Новоросійськ на 2019 рік забезпечувалася транзитом нафти Туркменістану (590 000 тон) через територію Азербайджану. до терміналів Новоросійська. Відзначимо, що раніше, у серпні 2008 року, коли в ході російсько грузінського конфлікту окупаційні війська РФ під виглядом спонукання до миру увійшли на територію Грузії і дійшли до міста Горі, на Заході виникло побоювання, що основною метою росіян було знищення нафтопроводу Баку-Тбілісі-Джейхан. Потім ці побоювання неодноразово транслювалися у західних ЗМІ як геополітична загроза Росії інтересам США, Великобританії, Грузії, Азербайджану і Туреччини.


По-друге, це міжнародний транспортний коридор Карс-Ахалкалакі-Тбілісі-Баку. Він являє собою залізничну магістраль, яка дозволяє перевозити територією Азербайджану близько 3 млн. тонн вантажів з Казахстану і Туркменії до портів Грузії. У свою чергу, голова ВАТ «РЖД» Олег Білозеров у 2019 році вів переговори по включенню Азербайджану до проекту будівництва залізничної лінії Решт - Астара для створення прямого залізничного сполучення по МТК «Північ - Південь» (Росія-Іран).


По-третє, це Транскаспійський газогін, який зв'язав Туркменію і Азербайджан. Даний підводний газопровід передбачає транспортування природного газу з Туркменістану і Казахстану через Азербайджан до Туреччини і Грузії і далі до країн-членів Європейського Союзу. В Азербайджані трубопровід приєднався до Південно-кавказького газопроводу (Баку-Тбілісі-Ерзурум), а через Трансанатолійський газопровід і до Трансадріатичного газопроводу до Італії (т.зв. Південний газовий коридор, ПГК). 15 лютого 2018 року в Баку відбулося засідання Консультативної ради цього коридору, на якому було зазначено, що Транскаспійський газогін, котрий передбачає транспортування туркменського (надалі, можливо, також іранського) газу до Європи, також включено до проекту ПГК. Значним досягненням азербайджанських оборонного і зовнішньополітичного відомств є підписання з Ізраїлем у 2011 році Всеосяжної угоди про взаємодопомогу в галузі оборони і безпеки, який передбачає взаємну допомогу та участь у захисті та обороні у разі виникнення загроз національному суверенітету учасників, що позначилося на значному підйомі боєздатності Азербайджанської армії. Більшість військових експертів вважають, що саме цей документ забезпечив левову долю нинішньої перемоги, якщо така була, і впевненість Ахербайджану у власних сілах.

Що грає проти Алієва? Конфлікт між кланами президента (Алієвими, курдами за походженням) і його дружини, першої віце-президенткині Азербайджану Мехрібан Алієвої, у дівоцтві Пашаєвої (Пашаєви, іранські азербайджанці, вихідці з провінції Південний Азербайджан), у тому числі, що виразилися у звільнення голови клану Пашаєвих дядька Мехрібан Алієвої Хафіза Пашаєва (за власним бажанням у жовтні 2019). Колишній заступник Міністра закордонних справ, котрий, практично, кілька десятиріч був головним авторитетом у сфері м / н відносин та залаштункового вирішення зовнішніх проблем як, власне, обох владних кланів, так і держави, в цілому. Він також був одним з жорстких супротивників збройного вирішення питання Карабаху. Відповідно, дядько Мехрібан колишній посол Азербайджану в США - був головним зовнішнім стратегом. З його звільненням президент значно втратив можливість підковерних домовленостей.


З урахуванням того, що азербайджанське лобі Америки набагато слабкіше, ніж вірменське, у плані впливу на прийняття рішень Конгресом США та американським президентом це ж вірно і щодо азербайджанського впливу на європейський простір. Подібні кадрові пертурбації не можуть позитивно відбитися на ситуації, тим більше, в такий відповідальні момент.


Ще одна зовнішньополітична втрата звільнення у липні 2020 року міністра закордонних справ Азербайджану Ельмара Мамедьярова, сина найближчого друга і земляка Гейдара Алієва Магерама Мамед'ярова і родича Мехрібан Алієвої по лінії клану Ібрагімбекових. Мамедьяров учень Хафіза Пашаєва, який працював з ним у посольстві Азербайджану в США. Офіційна причина звільнення Мамедьярова за розпорядженням президента. Неофіційна син колишнього міністра одружився з вірменкою. В інший час це зійшло б з рук, проте, у період загострення конфлікту в Карабасі це могло б убивчо вплинути на рейтинг президента, який, всупереч повідомленнями преси, становить аж ніяк не 90%, а, за твердженням опозиційних сил, приблизно, вдвічі менше, особливо на тлі падіння цін на енергоносії на світових ринках і різке зменшення обсягів закупівель.енергоносіїв та їхнього транзиту через територію Азербайджану.

Окрім цього, значна частина Суверенного фонду Азербайджану вкладена у російські активи, котрі дешевшають, що не могло не позначитися на економіці країни, в цілому, і на рейтингові азербайджанського лідера, зокрема. Як відомо, маленька переможна війна найбільш ефективні ліки від падіння рейтингу. Може бути, тому Алієв і погодився на вмовляння і дав втягнути себе в авантюру, де зіграно тільки перший тайм. Додайте до цього курдське походження, яке для націоналістів як червона ганчірка для бика, втрату командою Трампа інтересу до диверсифікаційних проектів Південного Кавказу, підштовхнули президента Азербайджану на рішучий крок.

При цьому залишимо за дужками не зовсім рівні та братські відносини між Туреччиною і Азербайджаном. Виною тому крайня підозрілість Ердогана, якому постійно нашіптують, що , мовляв, за зростанням мережі азербайджанських НГО у Туреччині, які фінансуються за рахунок азербайджанських організацій різного виду власності, стоїть спроба підготовки бази для можливої курдської експансії.

У відповідь з АП Туреччини було віддано наказ про створення подібної мережі на азербайджанській території. Деякі експерти, близькі до турецького МЗС, також говорять і пишуть про перманентні переговори з лідерами вірменської діаспори Туреччини. На яких, наприклад, може йтися про те, що турецька сторона повинна дистанціюватися від військової допомоги азербайджанцям і, власне, конфлікту в Карабасі у обмін на обіцянку вірменів забезпечити тишу в прикордонних із Сирією районах, населених турецькими курдами. З якими у вірменської діаспори існує домовленість про спільні дії

На противагу цьому було запущено аргумент про те, що численні протести, які передували анті-ердоганівському бунтові військових 15-16 липня 2016 року, та й сама спроба перевороту, мовляв, фінансувалася верхівкою вірменської діаспори Туреччини, яка стає для Ердогана заручником при несприятливому розвиткові ситуації.

Нарешті, варто згадати, що Нахичеванська автономія не просто частина Азербайджану, а й родове гніздо клану Алієвих, а також територія конфлікту інтересів Туреччини, Азербайджану та Вірменії. Завдяки своєму розташуванню, і близькості до кордонів Персії, місто Нахичеван, засноване у 1539 р. до н. е. за всю свою історію постійно переходило з рук у руки від мідійців до персів, від персів до арабів, від арабів до сельджуків і так до нескінченності. Всі війни закінчувалися, переважно, викраденням вірменських і єврейських сімей у полон. Відповідно, поступово азербайджанці стали істотно переважати в регіоні. При цьому ми поки навіть не згадуємо про Іран, також претендує на частину Нахичеванського коридору, котрий, якщо вірити туркам, віддано під їхній контроль. Хоча, швидше за все, мова йде про поступку частини Карабаської території взамін на введення додаткового російського контингенту. Наступним кроком якого може стати повернення відвойованих Азербайджаном територій - вірменам.

Але звернемося ще до одного з головних ресурсів Азербайджану. Ключовим досягненням азербайджанців є контроль над енергоринком Грузії, що різко обмежує можливості експорту до Вірменії, а, значить, і розвиток вірменської економіки. Якщо розглянути карту дій нинішньої військової компанії, то першими звільнені енергетично важливі для НКА регіони, які, практично, були відрізані від енергопостачання з моменту окупації.

Сьогодні Грузія грає у конфлікті між російськими та азербайджанськими компаніями ключову, якщо не вирішальну роль. Основна конкурентна боротьба на її території точиться між кількома гравцями: Газпромом і Роснєфтью, з одного боку, і SOCAR з іншого. Відзначимо, що остання збільшила свою присутність на ринку Грузії з індексом проникнення на ринок у 78 %. У даний час інтерес «Газпрому» в Грузії – транзит газу до Вірменії, який йде через газогін «Владикавказ – Тбілісі – Єреван». Але грузинська сторона віддала перевагу поставкам з Азербайджану та Ірану. Можна говорити про те, що SOCAR прагне до монополізації грузинського внутрішнього ринку газу. Дочірня компанія SOCAR - SOCAR Energy Georgia взяла на себе зобов'язання реалізувати програму газифікації Грузії (82% до 2017 р, що покі не виконано з різних причин). Стосовно поставок газу до Грузії, то з 2007 р. закупівлі газу у Росії були припинені, а SOCAR став фактично його основним постачальником. Проте, у 2019 р. уряд Грузії прийняв рішення відновити закупівлі російського газу. В результаті 95 % імпорту газу припало на Азербайджан, і лише 5 % - на Росію.


Поява на грузинському ринку SOCAR було питання зменшення залежності Грузії від поставок російського газу в результаті останній підвищив рівень газифікації Грузії до 78 %. У підсумку, розмови про можливу покупку чверті пакету акцій «Корпорація нафти і газу Грузії» SOCAR викликали побоювання в Єревані, що Баку придбає важіль тиску на Вірменію, а, в разі відновлення бойових дій, вона може зіткнутися з тотальною енергетичною блокадою.

Ще однією російською держкорпорацією, присутньою у Грузії, є «Роснєфть», що то веде бізнес в окупований Абхазії. Співпраця з Роснєфтью, швидше за все, є підготовкою до відкриття транзиту через Південну Осетію і Грузію до Вірменії. Якщо підсумувати наявну інформацію, то можна зробити висновок, що для «Роснєфті» Грузія – свого роду, плацдарм для роботи з країнами регіону (Вірменією та Близьким Сходом), пов'язаний з планами відкриття наскрізного транзиту через держави Південного Кавказу. То ж SOCAR стане основною силою, яка разом з партнерами Баку зможе протистояти цій експансії.

Нарешті, як козир у рукаві шулера, Алієв тримає про запас іранський фактор. Йдеться про нинішню іранську верхівку, переважно, вихідців з провінції Південний Азербайджан, до яких відносяться і Верховний лідер Ірану Алі Хаменеї, і чинний Президент Ірану Хасан Рухані, і його покровитель нині покійний Алі Акбар Хашемі Рафсанджані, лідер найбагатшого і впливового клану Ірану. До 26 жовтня 1827 Азербайджан був провінцією Ірану, але після взяття столиці, Тебріза, почалася його перша окупація росіянами, і, незабаром був підписаний Туркманчайскій мир. Надалі на території Тебриза постійно відбувалися повстання, очолювані то туркамі, курдами, то вірменами, то азерамі. Росія постійно намагалася затвердити свою присутність на даній території, і, відповідно, у даному регіоні усе «російське» сприймається на ментальному рівні досить вороже. Значна частина іранського Азербайджану через тернії війн та інтервенцій з боку росіян, турків, британців, з 1921 року остаточно стала радянською аж до 1991 року, коли АР стала незалежною. Однак образ окупанта передається з генетичною пам'яттю, і ,сприйняття росіян завжди асоціюється з образом ворога. Відповідно, не варто стверджувати, що іранці однозначно є партнерами Росії. Швидше, ситуаційнимі попутниками. Це означає, що при нагоді запеклого конфлікту, Іран може неформально змінити зовнішньополітичні уподобання. Тоді привчені до сутичок з ворогом іранські азербайджанці стануть значною підмогою для братів з незалежного Азербайджану. Втім, те ж можна сказати і про іранських вірменів та курдів, які неодноразово підіймали повстання проти центральної влади. Але чисельність і вплив азері (тюрк) всередині Ірану набагато сильніші, ніж вплив вірменів. Не кажучи про курдів, які після зруйнування їхньої автономії розпочали терористичну війну з центром. Мова також йде не тільки про громадянські ресурси. Іранські азербайджанці цілком можуть сформувати диверсійні загони і знизити до мінімуму експорт до Вірменії енергоресурсів, товарів і послуг.

Природно, іранське керівництво не зважиться на офіційну допомогу своїй колишньої території. Але питання в іншому: давним-давно ведуться розмови про необхідність створення ЄДИНОЇ держави Азері (тюрків) на чолі з азербайджанцем-спадкоємцем того, що вже створювалося у 40-х роках, але було ліквідовано Сталіним під тиском Заходу. Зайняти цей пост, свого часу, пропонувалося згаданому вище, а нині покійному Алі Акбару Рафсанджані, якого побоювався як конкурента нинішній Верховний лідер Ірану Алі Хаменеї, оскільки сам Хаменеї не зовсім легітимний. Лідер революції, прямий нащадок пророка Мухаммеда Рукола Мусаві Хомейні перед смертю призначив своїм спадкоємцем саме Рафсанджані. Крім цього, до достоїнств Рафсанджані можна віднести створення паралельної системи безпеки Корпусу вартових ісламської революції, нині контролюючого практично всі сектори економіки і політики Ірану.

Президентство в іншій державі до планів Алі Рафсанджані не входило. Однак сам факт вкрай злякав Ільхама Алієва. Відповідно, вихідці з Південного Азербайджану масово стали висилатися з країни або їх оголошували шпигунами і ув’язнювали. Але це було досить давно, і, якщо російські брати не нагадають сторонам про давнину, то все забудеться. Проте, коли ж то росіяни мовчали у пропагандистському пориві?

Ще одним цікавим активом є створення Ердоганом, мислячим себе не інакше, як «батьком всіх тюрків», нео - ісламської армії Кавказу. Так звана «Кавказька Ісламська армія», або «Армія ісламу», колись яка була створена младотурками та вже існувала у липні-жовтні 1918 року в Азербайджані, виявила себе у нинішній військовій кампанії, поєднавши представників більшості тюркомовних народів. Причому, за твердженням турецьких експертів, більшість витрат на організацію та утримання нового військового формування взяв на себе турецький бюджет. Йдеться не стільки про спільність за мовною приналежністю, скільки за релігійною, оскільки сунітів турецького спрямування в Азербайджані значно більше, ніж шиїтів. Але при цьому шиїти як мусульмани значно ближче сунітам, ніж християни вірмени. Відповідно, в якийсь момент стараннями зовнішніх сил суто територіальний конфлікт може отримати релігійне забарвлення.

У той же час, варто згадати, що за часів всеосяжних санкцій і ембарго у відношенні Ірану, Ердоган мало не у відкриту торгував з іранцями, розплачуючись за нафту золотом, котре діставалося до Перської затоки у танкерних трюмах. Це ще один аргумент на користь Союзу Туреччини та Ірану і проти альянсу Іран - Росія. Хоча, історичний досвід наглядно демонструє, що свої реальні плани сторони можуть не оголошувати публічно. А, маючи підкилимні домовленості, будуть клястися російським братам у вічній любові.

Що з приводу Вірменії? Перш за все, найглибша криза в економіці, де ситуація набагато гірша, ніж у опонентів в Азербайджані. Тільки за офіційними даними Центробанку Вірменії, економічний спад, за позитивним сценарієм, у 2020 року складе 6,2%, замість прогнозованих раніше 3%. Опинившись у локдауні вдруге, вірменська економіка зазнає великих втрат, і говорити про зростання буде безглуздо. В умовах недостатнього фінансового впливу це ще більше посилить економічний спад. Задля його подолання буде потрібно більше часу, зусиль і фінансів, які нема де взяти. Відсутність стратегічно значущих корисних копалин, енергетичних ресурсів, вкрай обмежений економічний простір для експорту-імпорту робить одним з головних вірменьских партнерів аж ніяк не Росію, але Іран, котрий основним постачальником енергоносіїв і провідним постачальником е/енергії.

Вірменські регіони, прилеглі до кордону з Іраном, настільки ж бунтівні, як і прикордонні з Сирією турецькі регіони. При цьому російські проекти постачання енергоносіїв транзитом через Грузію, остання поки відкидає. Основним каталізаторами і двигуном розвитку сучасної Вірменії є діаспори. В першу чергу, в США. Французька не настільки заможна і, за впливом порівнянна з діаспорами у країнах Близького Сходу. Наприклад, мало хто здогадується, що НКА й подосі утримується за рахунок бюджету США, завдяки лобізму вірменської верхівки. Власне вірменський бюджет утримується за рахунок пожертв все тих же діаспор, які аж ніяк не заохочують проросійські настрої серед вірменського політикуму.

Особливо неприязнені відносини з діаспорою в США склалися у колишнього президента Вірменії Сержа Саргсяна, якого у Штатах вважали російським маріонеткою. Значного розголосу набула ситуація, навколо найближчих родичів Саргсяна, які не просто влаштувалися в Штатах, але захотіли «кришувати» діаспору, за що були передані місцевій поліції, а потім після старань адвокатів і заступництва президента Вірменії були вислані з країни і прилаштувалися у Росії.

Щодо вірменської діаспори Росії мова йде не просто значні фінансові інтереси - але, до останнього часу, контроль над кількома управліннями ЦБ РФ, низкою силових відомств, і, головне, про контроль над зовнішньополітичним вектором Росії, не кажучи вже про активи у Вірменії.

Основною помилкою нинішнього прем'єра Вірменії Нікола Пашиняна стала практична передача під російський контроль фінансово-кредитного сектора країни. Наступним логічним кроком стане повалення чинного вірменського прем'єр-міністра з його прозахідними поглядами. Швидше за все, це вже відбувається, в тому числі, і за участю найманців з приватних армій. Єдиною тактикою для Пашиняна залишається вичікування. Його порятунком стане воля діаспори, яка може, взагалі, припинити фінансування бюджету батьківщини.


Багато хто з американських експертів вважають, що виживаність Пашиняна в якості прем'єр - міністра безпосередньо залежить від швидкості приходу до влади в США демократа Байдена, який навряд чи дозволить Росії окопатися на Південному Кавказі. Джерела, близькі до Пашиняна, нарікають на те, що прем'єр занадто довірився російським вірменам, які і втягнули його, поза волею, до нинішнього конфлікту.

При цьому варто також згадати, що серед колишніх українські громадяни з числа нинішнього колабораціоністського уряду Криму, є багато таких, що безпосередньо пов'язані з Карабахом. Йдеться про головну кримську ОЗУ Сейлем і її члена нинішнього Кримського губернатора Сергія Аксьонова Гобліна, якого підібрав і розкрутив за російські гроші колишній кримський голова, донетчанин Василь Джарти, соратник Януковича, він же засновник місцевої шовіністської партії Російська єдність, до складу якої влилися салемівці. У тому числі, і колишній заступник голови ВР, прем'єр-міністр НКА, Анушаван Данилян (Данієлян)(обіймав пости у1999-2007рр.).

За відомостями низки обізнаних українських політиків з Криму, в тому числі, Леоніда Грача, саме через зв'язку Крим - Карабах були налагоджені не тільки канали контрабанди, в т.ч., і зброї, а й вербування бойовиків для участі у конфлікті.

Що змусило Путіна вплутатися в бійку?


Перш за все, безвладдя у Штатах. Багато військових експертів говорять про інформацію з обох Генштабів про те, що компанія закінчиться не пізніше, ніж оголошення Верховним судом імені переможця президентських перегонів у США. Це значно здешевить кампанію для російської сторони. Путіну не потрібен Карабах, але необхідно максимально застовпити місце на Південному Кавказі та максимально перешкодити диверсифікаційним проектам експорту енергоносіїв в обхід Росії. Фінансів на повномасштабну війну у росіян немає. Немає таких грошей і у Ердогана. Обіцянки, дані обома лідерами один одному практично нічого не варті і вже дезавуюються публічно. Тому запасаймося попкорном і гайда спостерігати, що станеться після 7 грудня 2020 року, а потім у лютому - березні 2021. І в якій ситуації опиняться т. зв. «миротворці», якщо ресурсозабезпечення бази РФ у Вірменіїї припиниться? Місцеве населення водою та електроенергією ділиться не горить бажанням особливо в силу того, що російські солдати творять на місцях дислокації. Мало хто з учасників процесу всерйоз сприймає нинішні домовленості. Всі із захватом чекають перегрупування сил і початку процесу «спонукання до миру». Питання: хто кого буде примушувати? І як миші будуть виправдовуватися, коли прийде Кіт?..

119 перегляд