• POSTUP

Коли хвіст грає собакою

Оновлено: лют 5

Протести у Росії славна історія, яка заповнила стрічку найгарячіших новин останнього тижня. Подекуди здавалося, що слова "Навальний", "Палац у Геленджику" та інші – миготіли частіше, ніж "Іронія долі" під Новий Рік.


Місцевий обиватель нібито наївся чарівних бобів: даєш протест! Свободу папугам, сво-бо-ду! Хай завжди буде сонце, хай завжди буде Вовка! Стильний, модний, молодий революціонер – тренд січня - 2021. Слава Богу, серед галасу та гвалту іноді чуються голоса тих, кого цей хайповий челендж – не тільки не приваблює, але й насторожує. Перед людиною, більш обізнаною у політичних розстановках, зараз найважливіше запитати – а за чим черга стоїть? А у хлопчиська-студента з юрби, взутого у підроблені Найки, настає когнітивний ступор.


Обмовимося відразу: ми дуже втомилися від однакового прочитання інформації про російський бунт безглуздий та нещадний. Тому, хочемо зосередитися, скоріше, на рушійній силі того, що відбувається. Яка вона, сьогоднішня російська опозиція або якою вона повинна бути для суттєвого перетворення. Намагатимемося міркувати не стільки щодо павутиння яке веде до прізвища "Навальний". Тобто, будемо ділиться думками "загального порядку".


Виникає багато питань: звідки "полярність" уявлень більшості зовнішнього світу відносно ситуації у Росії? Звідки ідеалізація "лідерів опозиції"? Звідкіля взялася ця легковірність, і як її позбавитися?


Причому, це питання можна адресувати не тільки до росіян, але й до українців, та інших мешканців пострадянського простору. Та й усього світового співтовариства. Може бути, це пов'язано з тим, що для європейця чи американця – все, що відбувається у РФ, оцінюється з урахуванням радянського минулого, точніше, часів розпаду СРСР і подальшої "ліберальної війни" вони ще пам'ятають Єльцина на танку, дехто пам'ятають, як "червоні директори" одномоментно захотіли стати капіталістами, а профспілкові лідери з головою поринули у торгівлю ціннми паперами приватизованих підприємств, кинутих їм з панського плеча. Російська еліта для них бінарна (колишня номенклатура та младореформатори). Електорат однорідний. Звідси помилки та невдачі представників західної (американської) дипломатії та політичної науки, котрі, здебільшого, мали досвід навчання або проживання у єльцинській Росії (на зразок улюбленця публіки, колишнього посла США у Росії Джона Макфола, котрий достроково покинув свій пост саме через хибність оцінок) та інших, які якраз мали тісний зв'язок з «єльциноїдами» і «младореформаторами»). Так от, вони досі звертаються до колишнього досвіду, не намагаючись до кінця зрозуміти, що то за зміни сталилися за кілька десятиліть і відбувається у РФ сьогодні.



Спробуємо розвіяти міфи. Однією з головних тенденцій сьогодні є регіоналізація. Набагато більша, ніж за весь час путінської влади. Не Москва і не Пітер, як це було раніше, визначають уподобання російського виборця, а Єкатеринбург і Хабаровськ. Це суттєво впливає на структурні характеристики і влади, і опозиції.



Сьогодні ми з великою впевненістю можемо говорити про маргіналізацію російської опозиції і в центрі, і в регіонах. Якщо старі федеральні «опозиційні» еліти, переважно, діють в умовах домовленостей з владою (або навіть субсидуються Старою площею) тим самим, нівелюючи своє значення, то регіональні еліти, у їхній традиційній боротьбі з місцевими опонентами, використовують ресурси місцевих ФПГ. Ще раз підкреслимо: дана теза означає, що регіональний фактор відіграє сьогодні максимальне значення. Більше, ніж за всі часи режиму Путіна разом узяті. Це проявляється і в тому, що старі та нові регіональні еліти, незважаючи на протиріччя, часто об'єднуються для протистояння федералам, завдання яких, у свою чергу, – контроль над місцевими активами, включаючи залишки сировинних джерел, досі непідконтрольних центру (Башкирія і Татарстан, Інгушетія, Чечня). І дуже важливо у даному вимірі, що ці «місцеві розборки» Кремль вже не в змозі контролювати, а регіональним тандемам – протистояти. Особливо, в умовах фінансово-економічної кризи.


У той же час, яким би чином не розвивалися події та протести – з урахуванням кількості дотаційних регіонів, міжнаціональних і міжетнічних проблем – ніхто не може вплинути на потребу держави у лідері, здатному вирішити проблеми регіонів (або хоча б стати "сокральною" фігурою, що уособлює собою "Спасителя").


Питання, хто сьогодні є цим лідером та хто визначає хід гри?


Питання досі залишається відкритим, хоча варто звернути увагу на прийняття Державною Думою РФ поправок до ФЗ «Про гарантії Президенту Російської Федерації, що то припинив виконання своїх повноважень, і членам його сім'ї (зі змінами від 22 грудня 2020 року)», до глави 3 – Про гарантії недоторканності. Хоча всьому світові відомо: у ДД жоден закон не приймається без узгодження з АП РФ. Таким чином, не тільки внутрішньо російським елітам, а й світовій спільноті послано знак відносно правил подальшої гри, на які, швидше за все, зовнішні і внутрішні інтересанти погодяться.


Тепер щодо розстановок всередині російської еліти та про перспективи владних трансформацій. Про що мова? Про те, що у відповідь на гарантії Великому та Жахливому до влади може прийти "технічний" персонаж. Коли звернути увагу на протести останніх років, то, не зважаючи на імена і прізвища персонажів, нам представляють, приблизно, один і той же образ молодого страждальця, викривача і обвинувачувача. Представника середньостатистичної російської родини, переважно з нестоличного регіону. З невисоким рейтингом, але потенціалом стати "обличчям" опозиції. Не в сенсі "проамериканської», "прозахідної". А, якраз, навпаки, росіянина до мозку кісток. І, у той же час, ставленика діючих еліт – якщо останні зуміють домовитися між собою, як домовилися у 1999 році відносно непримітного біженця з Пітера. Вірніше, кого зумів об'єднати БАБ. Проте, БАБ спочив бозе, і поки заміни йому не знайдено. Так що головні питання поточного моменту полягають у тому, хто стоїть за процесом та керує ним, хто з ким буде домовлятися, і якою може та повинна бути стратегія діючої еліти у її спробі збереження свого впливу та контролю над країною. А, головне, з ким тепер домовлятися глобальним гравцям.





Може, домовлятися буде Ігор Сєчін?


Ми стільки разів згадували останнього як основного російського "сірого кардинала". що називаємо його першим. Проте, не варто забувати і про домовленості єльцинської "сім'ї" і з Путіним, і з Сєчіним.


З першим можна домовитися – за умови збереження рівноваги і присутності ставлеників даної ФПГ у владі (наприклад, представників бізнесмена Олега Дерипаски, члена сім'ї Єльцина) і т.зв. "младореформаторів", присутність яких у нинішньому складі російського керівництва забезпечували до останнього часу непотоплюваний Анатолій Чубайс і заст. керівника АП РФ Сергій Кирієнко. Обидва і Чубайс, і Кирієнко, свого часу, виступили засновниками і співголовами блоку Союз Правих сил (серпень, 1999 – пізніше перетвореного на партію (серед засновників також були Єгор Гайдар, Ірина Хакамада, Борис Нємцов, та Костянтин Титов).


Зауважте, блок і партія розвивалися разом з вибудовуванням Кремлем вертикалі влади, а зірки правого авангарду цілком мирно уживалися, у тому числі, і з процесом отримання путіністами контролю над регіонами і зміни там губернаторів. Ті ж Нємцов, Кирієнко і Титов – спільно з нинішнім головою ДД РФ Володіним та низкою підконтрольних йому нинішніх депутатів, – допомогли починаючому Путіну позбутися губернаторів – опонентів у регіонах, насичених ресурсами ( НАО, Комі, Архангельській області та ін.), а Кирієнко було віддано під контроль Поволзький федеральний округ). При Єльцині губернатори сировинних регіонів, більшою мірою, були вільні у своїх діях, маючи основними постачальниками бюджету видобувні компанії.


Завданням нових ставлеників центру була не тільки передача джерел сировини під контроль Москви, а й допуск корпорацій, що тільки-но формувалися на уламках радянської економіки, – до видобутку корисних копалин, їхньої переробки та інфраструктури. Наприклад, у Кировській області, контрольованій комуністами, висадився десант самоліквідованої СПС, на чолі з колишнім лідером «правих» Микитою Бєлихом, обраним губернатором та Машею Гайдар, як віце-губернаторки. З ними приїхав позаштатним радником нині розкручуваний Олексій Навальний, про якого у ті часи було відомо тільки в дуже вузьких колах, що то мають відношення до ринку злиттів-поглинань і торгівлі цінними паперами. Але про останнього – поки ані слова.


Крім названих вище, також можна виділити утворену ще у 90-х роках групу МОСТ, дітище к. заступника голови КДБ СРСР Філіпа Бобкова та Володимира Гусинського і групу "МЕНАТЕП" Михайла Ходорковського, в якій раптом на посаді керівника аналітичного управління опинився генерал-майора КДБ СРСР Андрій Кондауров, один з улюблених учнів того ж таки Філіпа Денисовича Бобкова.



Ми не будемо вдаватися до шпигунських версій. Зрозуміло тільки те, що перераховані вище фігури потребували політичного представництва. І змушені були фінансувати це представництво, причому, не тільки правого спектру. Інша справа, що основною умовою співіснування є дотримання статус-кво.


Порушником негласної Конвенції став власник МЕНАТЕПу Михайло Ходорковський, який зажадав президентського крісла. За що був засуджений і чесно відсидів своє. Його найближчі соратники розділилися на непримиренні ворогуючі табори. Хтось продовжував рулити, дотримуючись Конвенції, а хтось, кому, взагалі, нічого не дісталося, природно, перейшов у опозицію. Ми зараз можемо тільки фантазувати, що сталося б, якби Борису Нємцову кинули «шматок» у вигляді мерського крісла в Сочі. Цілком можливо, що к. заступнику Голови Уряду РФ довелося б повторити кар'єру його близького друга Сергія Кирієнко – Кіндерсюрприза. Тобто, Кіндер пішов би керувати Росатомом, а Нємцов – к. губернатор Нижнього Новгороду – став би повпредом у Поволжжі. Звичайно, посада гучна, хоча і незавидна, оскільки в повпредствах на той час зарплатня передбачалася тільки для їхніх керівників. Статки решти персоналу залежали від вміння «крутитися» голови представництва. Але БАБ просто критично боявся Бориса Юхимовича – у всякому разі – зумів вчасно зорієнтувати свого раніше непримітного протеже. І це стало однією з помилок, яка Путіну відгукнулася у майбутньому.


Але більшість експертів вважають, що найзначнішою помилкою Путіна став конфлікт з колишнім керівником АП РФ Олександром Волошиним, який зумів після відставки створити власну ФПГ, що об'єднує різні фінансово - економічні інтереси і, часом, протилежні групи впливу. Більш того, коли б Волошин залишився би на своїй посаді переважна частина експертів вважає, що не було б ані Грузії 08.08.2008, ані України-2014. Однак історія не знає умовного способу дії.


Можна сказати, що Волошин і після своєї відставки так чи інакше брав участь в економічних процесах країни, але, як виключно мудра людина, що не любить світитися, намагався це зробити чужими руками. Засвітився він кілька разів – у боротьбі за місце у Раді директорів АТ Норнікель та у Наглядовій раді Газпрому. В АП РФ його інтереси представляла інша особа, з якою Олександра Сталійовича об'єднували довгострочні стратегічні інтереси.


Інша справа – «пташеня» волошинського гнізда Владислав Сурков, наполовину етнічний чеченець, якого пов'язують із главою Ічкерії приятельські стосунки. Сурков неодноразово називав Чечню "однією з вітрин Росії". Швидше за все, мається на увазі парадний фасад, створений за рахунок невичерпних потоків дотацій з центру, порівняних з бюджетами процвітаючих країн ЄС. Спільною заслугою Суркова та його кавказьких друзів є те, що створені і раніше курировані ним «єдинороси» у Чечні постійно збирають по 99+% голосів на виборах різних рівнів.


А тепер звернемося до часів російської навали 2014 року і згадаємо, що значна частина "зелених чоловічків" і у Криму, і на Донбасі – були саме спецзагони кадирівців. Тобто Сурков не такий обережний, як його колишній шеф, котрий дуже розбірливий у зв’язках. Може бути, різниця у тому, що Сурков прийшов до коридорів великого бізнесу і влади не безпосередньо, а досить заплутаними шляхами. Спочатку, він був спаринг-партнером Ходорковського у секції рукопашного бою знаменитого каратиста Тадеуша Кас’янова, котрий порекомендував Суркова як охоронця. Через певний час, у 1987 році Ходорковський призначив його головою рекламного відділу тільки-но створеного Центру міжгалузевих науково-технічних програм (ЦМНТП) – майбутнього "МЕНАТЕПу". У 1991-1996 роках Сурков обіймав посади начальника управління по роботі з клієнтами та начальника відділу реклами банку «МЕНАТЕП», який очолював Ходорковський.

Працюючи у "МЕНАТЕПі" Сурков зумів заручитися підтримкою секретаря ЦК КПРС Єгора Лігачова, головного опонента Єльцина. Словом, обріс зв'язками і зміцнив свої позиції настільки, що поставив перед Ходорковським ультиматум: або він, колишній охоронець, стає партнером власника корпорації, або йде до конкурентів.


Волошин має не настільки екстремальну, проте, блискучу біографію. Позначився вплив матері, знаменитої викладачки англійської в МДІМВ (МЗС РФ) Інни Львівни Годкіної, однієї з найбільших шанованих та кмітливих жінок Росії. Подейкують, що саме вона навчила сина мудрості та обережності Тигра, що крадеться. Саме тому Волошин – метр, а Сурков – тільки учень. Саме тому Олександра Сталійовича Волошина можна і потрібно назвати фігурою номер один, з якою повинні спробувати домовитися зовнішні інтересанти, якщо вони хочуть безболісного і більш дешевого за наслідками для своїх економік процесу передачі влади у Росії.


Прикладом може служити те, що Волошин й досі грає роль негласного модератора між колишніми інвесторами ЮКОСу і російським керівництвом. Тобто, сторонами процесу він визнаний найбільш договороздатним.


До речі, зверніть увагу, що в минулому грудні Олександр Сталійович став координатором Експертної ради при уряді прем'єр-міністра РФ Михайла Мішустіна. Це означає, що саме під керівництвом Волошина будуть розроблятися найважливіші економічні рішення, у тому числі, можливо, і майбутнього перехідного уряду. Швидше за все, дана стратегічна група буде зводитися до консенсусу між Волошиним, Грефом, Мішустіним і ще двома - трьома не менш знаковими фігурами, близькими до західного бачення розвитку Росії. Можливо, також буде знайдений якийсь компроміс між інтересами к. інвесторів ЮКОСу і ФПГ Сєчіна, керівника Роснєфті, що то поглинула ЮКОС.


Також зверніть увагу, що основними менеджерами і координаторами Фонду боротьби з корупцією є близькі до Волошина та Грефа знаний російський юрист Сергій Гурієв і Володимир Ашурков (обидва – тісно пов'язані з Альфа-банком), який також постійно виступає негласним спонсором Фонду. Цікаво також, що на початку 1997 року Сурков перейшов на роботу до основного конкурента Ходорковського – до Альфа-банку, очолюваного Михайлом Фрідманом, у якості першого заступника Голови Ради банку. У травні 1998 року Суркова було обрано відповідальним секретарем відкритої наглядової ради телекомпанії ОРТ. На цій посаді Сурков домігся уваги Волошина, який і запросив його на роботу до Кремля. Навесні 1999 року Сурков став помічником Волошина, А у серпні 1999 року його було призначено заступником Волошина.


У той час Сурков прославився авторством незвичних для Росії стратегічних технологій. Наприклад, він наполіг на тому, аби не розвивати проурядову партію "Єдінство" окремо, а поглинути блок Євгена Примакова і Юрія Лужкова "Отєчєство — Вся Росія" що набирав силу. У 2001 році "Єдінство" об'єдналася з "Отєчєством". У грудні 2003 року ця партія була перейменована на "Єдіную Росію".


Суркову також вдалося маргіналізувати партію прихильників Явлінського "Яблоко". Серед активних дестройєрів партії не тільки одіозні фігури як борчині за чистоту моралі та лав Ярова і Мізуліна, а й нинішній "кремлівський в'язень" Олексій Навальний, який з 2004 по 2007 рік був заступником керівника Московського міського відділення "яблочніков" Сергія Мітрохіна.


При цьому, Навальний практично розвалив партію зсередини, поставивши на партійній конференції питання про відставку Явлінського. У результаті самого Навального виключили з партії з формулюванням: "за нанесення політичної шкоди партії, зокрема, за націоналістичну діяльність". Тобто, практично, те, чого домагався Сурков. По-перше, посіяно внутрішній розкол. По-друге, Навальний повів геть за собою групу товаришів. Нарешті, по-третє, почав формуватися образ російського правого націоналіста, помірно радикального, якого, бажано, могли б сприйняти і в регіонах. Конкурентом Навальному на цій ниві став його приятель, а пізніше великий друг окупованого Донбасу і любитель постріляти по українських солдатах Захар Прилєпін.


Разом з Прилєпіним Навальний активно виступав на тусовках на кшталт націоналістичного "Російського маршу", за що і був вигнаний з "Яблока". На даний момент дружба Навального і Прилєпіна живе і процвітає. Обидва політики вважають Крим російським. З тією різницею, що Прилєпін створив за допомогою Суркова відверто прокремлівську партію, до якої також увійшли музикант Сергій Шнуров (нині - генеральний продюсер прокремлівського телеканалу RTVI) і актор - служитель культу Іван Охлобистін. У Навального своєї зареєстрованої партії немає й досі. І справа не в протистоянні з владою. Зареєстрованій партії пересічний виборець завжди може пред'явити претензії. А Суркову це не потрібно.


Швидше за все, Сурков наполегливо шукає лідера, який однаково успішно буде прийнятий на Заході і в російських регіонах. Прилєпін, хоч і письменник, не тягне на того, з ким розмовлятиме Захід.


Заслугою Суркова є створення активної мережі молодіжних політичних організацій різного спектру, членів яких можна було б, надалі, робити своєрідним кадровим резервом, залежним від чинної влади. Для цього в регіонах були створені т. зв. молодіжні парламенти, а у Москві – Молодіжна палата, активну участь в організації якої взяла відома в Україні Маша Гайдар і все той же юний юрист – фахівець з цінних паперів Олексій Навальний. Політичні уподобання членів парламентів і палат організатори не змушували змінювати, але у керівництві новим на той момент дітищем Суркова чомусь виявлялися то представники молодіжного крила ЄР-організації "Молода гвардія", то про – єдіноросівського руху "НАШІ".




Про "НАШІ" – окрема розмова. Його було організовано у 2005 році і очолено к. співробітником АП РФ Василем Якеменко. Рух контролювався особисто Сурковим Спочатку метою руху була заявлена «боротьба з фашизмом у всіх його проявах», яка потім трансформувалася у «протистояння спробам влаштувати у Росії так звану «Помаранчеву революцію» за прикладом ряду країн на пострадянському просторі». Колись Сурков публічно пообіцяв передати "НАШИМ" владу і піти. Але раніш пішли НАШІ. Проект виявився майже провальним і закінчився численними скандалами.


А тепер розглянемо, яким чином йдуть справи і хто супроводжував кар'єру Навального та його оточення.


Про партію Яблоко вже сказано багато. Варто лише додати, що, працюючи у штабі, Навальний поводився настільки самостійно, що неодноразово брав участь у заходах політичних опонентів, заявляючи, що він людина вільна, що знаходиться у пошуку себе. Соратники по штабу виявилися чи то занадто м'якотілими, чи то не хотіли зв'язуватися, чи то сподівалися, що молодий та ранній приверне до відділення спонсорську увагу та допомогу. Але як би там не було, прізвище Навального публічно звучало досить рідко. Найчастіше згадувалася його подруга по боротьбі на правому фронті – Маша Гайдар. Кажуть, Навального це дратувало. Але там, де Маша Гайдар, – там гроші, там спонсори і гарантія безпеки. Однак наш матеріал не про одного з претендентів на російський престол. Краще подивимося, хто стоїть за нинішнім лідером правого фронту. Як мі згадували вище, після самоліквідації 15 листопада 2008 року партії Правоє Дєло (спадкоємиці СПС) і обрання у той же період к. голови партії Микити Бєлиха губернатором Кіровської області, а також – призначенням віце-губернаторкою Маші Гайдар, за нею до Кірова приїхали брати Навальні.


Що являла собою Кіровська область? Бруд, бездоріжжя, мізерний бюджет. Основа економіки - металургія, біотехнології (одна з найбільших баз ВПК) і лісовий комплекс. Фундаментом лісової промисловості області було державне підприємство Кіровлєс -конгломерат ліспромгоспів, що годував більшу частину жителів області.



Схема, застосована братами Навальними, досить проста: брати реєструють на третю особу пана Офіцерова фірму-«прокладку», яка закуповує за наднизькою ціною певний обсяг лісу у держпідприємства, який та ж «прокладка» продає за надвисокою ціною. Оскільки кінцевими бенефіціарами є засновники новонародженої фірми гроші не потрібно було виводити. Їх можна відмити, наприклад, нібито за рахунок надання певних послуг третім фірмам. Відповідно, у значному збитку виявилося стогнуюче державне підприємство і більш, ніж половини населення області, яке працювало в об’єднанні.




Аби показати збиток, нанесений діяльністю братів, варто звернутися до статистичних даних Держкомітету з праці РФ за 1991-2011 роки. Так ось, Кіровська область один з небагатьох російських регіонів, що то опинився у положенні, коли рівень безробіття на кінець 2009 року перевищив аналогічні показники на кінець 1995 року (10,9% проти 9,1%, відповідно). При цьому рівень офіційно зареєстрованого безробіття склав не більше 2,7%. Це може свідчити, що більше ¾ безробітних зневірилися знайти роботу і не отримували допомогу.


Ситуація з Кіровлєсом виявилася раптово у результаті проведення зовнішнього аудиту. Таким чином, майбутнє не обіцяло нічого хорошого. Машу Гайдар, зрозуміло, евакуювали, у першу чергу, друзі її батька. Адже саме вона курирувала братів. А ось майбутнього борця з корупцією Олексія Навального у 2010 році відправили вчитися за міжнародною стипендіальною програмою Єльського університету, спрямованою на побудову мережі нових світових лідерів і розширення міжнародного взаєморозуміння. Проте неясно, за які заслуги це відбулося, адже у Кірові стався чисто кримінальний злочин (ЄСПЛ у вердикті зазначив, що у процесі розгляду не було політичного підґрунтя, хоча брати Навальні та Офіцеров, дійсно, не отримали повноцінного доступу до правосуддя), проте Навальному дали рекомендації чемпіон світу з шахів Гаррі Каспаров, він же – голова Міжнародної ради Фонду захисту прав людини, Євгенія Альбац, головний редактор The New Times, і вищезгаданий економіст Сергій Гурієв.


Не будемо судити, що спонукало перших двох кинутися на захист, проте стверджуємо, що основним спонсором і піклувальником Навального був і є Сергій Гурієв, нині головний економіст Європейського банку реконструкції та розвитку, він же один з основних спонсорів Фонду боротьби з корупцією.

Виконавчим директором Фонду став екс-директор з управління і контролю за активами CTF Holdings Ltd і колишній керуючий компанії консорціуму «Альфа-Груп» Володимир Ашурков. Спонсорами фонду виступили все той же Сергій Гурієв, підприємець Олександр Лебедєв та інші.


Хто такий Сергій Гурієв? Одним реченням можна відповісти: єдиний росіянин, запрошений на засідання Більдебергского клубу (2015 рік). Батько Сергія Гурієва Марат Гурієв один з найзнаніших радянських і російських фахівців з IT (очолював управління в АП РФ), Президент Союзу операторів інтернет. Сергій Гурієв цікавий і тим що 12 років прожив у Києві і навчався у спеціалізованій школі № 147. А потім був однім з найкращих студентів славетного МФТІ. Тепер він один з провідних економістів Росії та Європи.


У 2012 році за дорученням чинного на той період президента Медведєва, Гурієв – син брав участь у підготовці доповіді групи експертів, по другій кримінальній справі ЮКОСу, в якому були поставлені під сумнів доведеність провини бізнесменів і законність вироку. У Слідчому комітеті РФ не повірили висновкам експертів групи, до якої входив Гурієв. Слідство почало підозрювати авторів доповіді у тому, що за підготовку вигідних результатів дослідження у справі Ходорковського – Лебедєва колишні співробітники ЮКОСу матеріально "стимулювали" експертів. Після цього Гурієв покинув Росію і з літа 2016 року почав роботу в ЄБРР.


Гурієв з його ім'ям і заслугами служить прекрасною вивіскою для Навального. Обізнані люди стверджують, що звернути увагу на Навального Гурієву порадив саме Сурков, який також залучив Гурієва до розробки програми незареєстрованої Партії Прогресу під очильництвом Навального і програми Демократичної коаліції, до складу якої входила ця партія. Не врахував Сурков тільки одного: Гурієв як представник нацменшини (він осетин), ніколи не погодиться з націонал-шовіністичними ідеями які публічно підтримує Навальний. Звідси виникає питання світоглядного конфлікту Гурієва з Навальним: Після подій на Манежній площі 11 грудня 2010 року, Гурієв написав колонку з назвою "Геть Росію для росіян!" і брав участь у мітингу "Росія для всіх!", у той час, як Навальний виступав і виступає разом з націоналістами і давно зблизився з націонал-шовіністами Прілепіна.


Володимир Ашурков з вересня 2006 року по лютий 2012 рік був директором з управління та контролю активами CTF Holdings Ltd, керуючої компанії консорціуму «Альфа-Груп». До червня 2012 року – також членом наглядової ради X5 Retail Group N. V.), у складі якої очолював Комітет зі стратегії, а також входив до Комітету з аудиту згадуваної групи. Однак у якийсь момент політичні амбіції стали заважати плавній течії бізнесу. І без того опальному вихідцю з Прикарпаття Михайлу Фрідману почали радити, аби його директор займався управлінням активами, а не сторонніми дурницями. В результаті Ашруков пішов з "Альфа-груп".


А тепер спробуємо посміхнутися. Якось, нібито розговорившись з представниками преси, Ашурков поділився найпотаємнішим: його завжди цікавили політика і державне управління з далекосяжними наслідками. А далі почалися казки: в 2009 році Ашурков "натрапив на блог Навального і запропонував йому свою допомогу в організації анти-корупційної діяльності". До виходу з "Альфа-Груп" у вільний від роботи час Ашурков "писав листи, працював з документами, зустрічався з різними людьми, обговорював стратегії". Припускаємо, саме Ашурков і є автором та натхненником того, що ми всі споживаємо під віртуальним авторством Навального.


Варто згадати, що саме у 2009 році, коли Ашурков писав і зустрічався з прихильниками, Навальний втілював разом з Офіцеровим свої схеми щодо Кіровлєса. Більш того, якщо Машу Гайдар було кому рятувати, то Навальному не настільки пощастило, і, якби не поради Ашуркова, все могло б закінчитися набагато гірше. Справжнім призом для Навального стало те, що Ашурков у лютому 2012 року став одним з перших спонсорів зареєстрованої НКО «Фонд боротьби з корупцією» і передав до згаданої НПО власні 300 000 руб..


Далі-більше. Ашурков не просто як виконавчий директор " Фонду боротьби з корупцією». Як істиному стратегові, йому , за власним зізнанням, прийшло на думку об'єднати розрізнені проекти, нібито організовані Навальним - «РосПил», «РосЯма» і «РосВибори». Ашурков так описує свою діяльність: «у нас все досить неформально: хто який шматок роботи може «відкусити», той за те і відповідає. В силу мого досвіду я допомагаю Олексію та його команді з аналізом різних корупційних кейсів і питаннями корпоративного управління. Нещодавно ми, наприклад, написали спільну статтю до Harvard Business Review про корпоративне управління у держкомпаніях. Також я займаюся питаннями залучення коштів для фонду, беру участь у виробленні стратегії і тактики його діяльності, координую контакти з іноземними партнерами, роботу з волонтерами».


Цілком зрозуміло, хто є мозком компанії, а хто торгує посмішкою. Згаданий вище лідер партії «Яблоко» Сергій Мітрохін, заступником якого у московському офісі працював нині головний російський борець з корупцією у 2004-2007 роках, вважає, що саме через Ашуркова Навальний та його фонд фінансуються корпорацією "Альфа-Груп".


У квітні 2014 року Ашурков виїхав з Росії. 30 липня 2014 року колишнього топ-менеджера оголошено у федеральний розшук у справі про шахрайство з фінансуванням виборчої кампанії Навального на виборах мера Москви. У лютому 2015 року Ашурков отримав політичний притулок у Великобританії. Того ж року він запустив проект "Санація права", котрий займається аналізом прийнятих ДД РФ скандальних законопроектів і процесом їхнього подальшого скасування: "Це стане актуальним, коли відбудеться лібералізація політичної системи і нова влада візьме курс на демонтаж авторитарного режиму," – каже автор проекту. За власними твердженнями, він змінив лібертаріанські переконання на більш ліві. Але при цьому незрозуміло, чи залишиться ліберальний проект Навального в полі зору його основного спонсора.


Саме Володимира Ашуркова, а не Навального оцінюють як реального керівника, координатора, фінансового та інформаційного спонсора Фонду боротьби з корупцією. Навальний, скоріше, грає роль балакучої голови, що лишень оприлюднює напрацювання спонсорів. Принаймні, так говорять джерела, що входять до так званої "групи МФТІ", членами якої є Ашурков і Гурієв.


Швидше за все, це так. Хоча деякі схильні зображати Володимира Ашуркова як російського ставленика Бостонської консалтингової групи (BCG) однієї з найбільших міжнароднихї компаній, які спеціалізується на управлінському консалтингу і входить до великої трійки управлінського консалтингу (поряд з McKinsey і Bain & Company)", у російському відділенні якої Ашурков проходив стажування.


Ще одним «прихильником, спонсором і координатором» Навального є чекіст у відставці (або у запасі?) мультимільярдер Олександр Лебедєв, добре відомий у Києві своїми інвестиціями у міську нерухомість (наприклад, у готель Прем'єр-Палас). Лебедєв досить дивний мільярдер, який не хоче, щоб його називали таким. Цікаво, що біографії майбутніх покровителів Навального тісно переплетені між собою. Більшість з них, що називається ,"професорські діти" – з їхньою тягою до більш витончених, ніж у провінціалів – висуванців, фінансових і владних ігор. Так, наприклад, матері Волошина і Лебедєва були колежанками по службі у МДІМВ, а його однокласником по одній з найбільш елітних спецшкіл – був майбутній хазяїн Рамблер Груп – Олександр Мамут.


В активі Лебедєва - дипломи МДІМВ та Червонопрапорного інституту КДБ СРСР, кандидатська і докторська дисертації. Він вважається одним з найкращих російських фахівців з м/н боргів в умовах глобалізації. У відомстві нащадків Дзержинського Олекандр Євгенович займався протидією виведенню активів за кордон. Спочатку в Москві, а потім – у посольстві СРСР у Лондоні.


У 1993 році – разом з групою колишніх співробітників посольства СРСР у Великобританії – підполковник у відставці Лебедєв заснував «Російську інвестиційно-фінансову компанію» (АТ «РІФК»), де зайняв пост голови Ради директорів. Компанія цікава і деякі пов'язують її зі спробою повернути партійну касу КПРС до Росії. Однак це, скоріше, з області фантастики. Але саме цим деякі експерти намагаються пояснити, яким чином у 1995 році компанія РІФК увійшла до складу АБ «Імперіал», контрольованого стовпами російської економіки – Сергієм Родіоновим, к. заступником Голови Банку Росії, і Ремом Вяхірєвим, засновником державної корпорації Газпром. Сам Лебедєв став начальником управління зарубіжних інвестицій банку. Звідки потім його перевели до газпромівського ВАТ Національний резервний банк, де він успішно пропрацював майже 10 років на посаді Президента і Генерального директора.


А у цей час Навальним у 2008 році було заснувано громадську організацію «Союз міноритарних акціонерів», метою створення якої був ІНВЕСТ-активізм – захист прав міноритарних акціонерів великих компаній. Купивши акції "Роснєфті", "Газпрому", ЛуУКОЙЛу, "Сургутнафтогазу" та інших, Олексій Навальний почав вимагати від них розкриття стратегічної інформації – про це йдеться в його офіційному біо. У разі відмови - він не просто шантажував своїх жертв, проте звертався до силових структур. Про це написано в його блозі на LiveJournal. Так, наприклад, 15 травня 2008 року Навальний зажадав від "Роснєфті", "Сургутнєфтєгазу" і "Газпром нєфті" пояснити, чому вони експортують нафту через трейдера Gunvor, співвласником якого є бізнесмен Геннадій Тимченко, партнер Путіна. Пізніше він подав судові позови до компаній. У задоволенні всіх трьох йому було відмовлено.


І ось тут постає питання: які взаємини між Лебедєвим і Навальним, Лебедєвим і Газпромом, Навальним і Роснєфтью? Зрозуміло, що Лебедєв не буде рубати сук, на якому твердо і впевнено сидить. Майже весь його бізнес був пов’язаний з ГП. Тобто конфлікт з Газпромом йому ні до чого. А навіщо цей конфлікт самому Навальному? Отримати інформацію від газпромівських конкурентів? Можливо і таке. Але якщо, як стверджують експерти, група Навального годується відразу з усіх ночв, маючи на увазі, що для досягнення великої мети всі засоби добрі, то хто знає, чим все скінчиться. Раптом головні спонсори, об’єднавшись та порадившись, знайдуть іншого, більш видатного і не настільки нерозбірливого символа боротьби з режимом.


Політичні міграції самого Лебедєва також досить традиційні: від підтримки Черномирдіна та його партії "Наш дім – Росія" – до рогозінської Родіни, від блоку Родіна - до путінської Єдіной Росії, від ЄР – до сурковської «дитинчати» Справедливой Росії (звідки його виключили через рік за анти-партійну діяльність). І на цьому тлі пан Лебедєв активно долучається до анти - лужківської кампанії.


З 2008 по 2019 роки, будучи головою Ради директорів ЗАТ «Національна резервна корпорація» Лебедєв активно скуповує медіа та авіа – активи, у тому числі, Московський кореспондент, Просто радіо, Нову газету, The Evening Standard, холдинг Daily Mail & General Trust. За роботу щодо врятування останнього син Лебедєва отримав від королеви Британії титул лорда.


Цікаво, що Лебедєва, як і Нємцова, «прокотили» на виборах мера Сочі, що аж ніяк не підштовхнуло колишніх суперників до об'єднання. Можливо, тому, що Лебедєв більше тяжів до єльциноїдів, у тому числі, і до колись «сімейного» Аерофлоту, а Нємцов - до младореформаторів.


Спонсорувати Навального Лебедєв почав з 2011 року, коли пошли нові кола розгляду справи Кіровлєсу. У березні того ж року, на виборах до районних законодавчих зборів, мільярдер став депутатом Слободської Районної Думи Кіровської області - напевно, не стільки з метою допомоги підопічному, скільки для укріплення власного образу борця з корупцією. Що згодом і сталося. У 2012 році — НРБ Лебедєва висунув Навального до Ради директорів «Аерофлоту», у якому компанія володіла близько 15% акцій.


Заявивши про вихід з бізнесу в Росії і зосередженні на громадській та видавничій діяльності, з 2014 року Лебедєв у американській пресі та своїх британських виданнях розмістив цикл статтєй, у яких закликав до створення міжнародної системи з протидії глобальній корупції і фінансовим шахрайствам, заявляючи про необхідність боротьби з «міжнародною фінансово-офшорною олігархією», яка, на його думку, покриває розкрадання в різних країнах світу і відмивання на Заході більше $1 трлн «брудних грошей» щорічно» і запропонував керівництву Росії план по поверненню більше $100 млрд, виведених за кордон з російської банківської системи.


У грудні 2019 року, Лебедєв формально вийшов з банківського бізнесу, продавши свій пакет акцій Національного резервного банку Державній транспортній лізинговій компанії (ДТЛК) одному з найкрупніших державних гравців у секторі транспорту та логістики. Представник Лебедєва Артем Артемов заявив РБК, що таке рішення він прийняв, "аби уникнути репутаційного дисонансу у зв'язку з багаторічною діяльністю з розслідування корупції і розкрадань у фінансовому секторі".


Проте, якщо подивитися, кому пакет було продано та інтерес банкіра до інвестицій в авіацію – виникає безліч питань. Здається, мова йде не про просту дружбу двох правозахисників, але про любов «з інтересом», про залежність молодшого від старшого, про необхідність приймати бік могутніших товаришів та просто їх обслуговувати.


Може тому Навальний, як і його старший партнер, активно підтримують російську окупацію Криму. Лебедєв, будучи почесним громадянином Алушти, паралельно виступає найбільшим забудовником на окупованому півострові. Інша справа, що Лебедєв – найбільший інвестор в окуповані території, а Навальний, як борець з корупцією не повинен нібито мати в окупації фінансовий інтерес. Чи все ж таки має?.. Завершуючи розповідь про мільярдера-правозахисника у погонах, варто згадати, що його біографія також переплітається як з чубайсівським РАО ЄЕС, де він певний час очолював один з підрозділів. І керівництво якого має нібито діаметрально протилежні лебедівським політичні уподобання. Також неможливо пояснити лебедівське тяжіння до правозахисту із загарбанням чужої землі. Але це тільки база для роздумів.


Ще одним негласним, але досить впливовим спонсором Фонду боротьби з корупцією і самого Навального є Олександр Чигиринський, ще з 90-х – близький друг Романа Абрамовича і утримувач акцій компанії СибурЮгра. Принаймі, так стверджували колишні навальнівські колеги - "яблочнікі"


Спочатку брати Чигиринські булі бізнес-партнерами, але через крах девелоп-проектів, пов'язаних з Mirax Group Сергія Полонського, Шалва зазнав краху. Спочатку його рятувала близька дружба з мером Москви Юрієм Лужковим і Оленою Батуриною. Про наближеність до московського мера свідчить хоча б те, що офіси компаній Шалви Чигиринського "СТ Тауерс" і "СТ Девелопмент" розташовувалися в одній будівлі зі штаб-квартирою холдингу Олени Батуріної "Інтеко" і департаментом містобудування на чолі з Володимиром Ресіним. Крім того, у Шалви був спільний з урядом Лужкова нафтовий бізнес – Московський НПЗ. Після відставки опального мера над Шалвою Чигиринським нависла загроза кримінальної справи про несплату податків Московською нафтовою компанією і Московською нафтогазовою компанією, якими він керував. У підсумку – Шалва втік до Франції. За словами брата Шалви, Олександра Чигиринського, він, як партнер представляв їхні спільні інтереси у нафтовій компанії Абрамовича "Сибнєфть-Югра" і дозволив структурам Романа Абрамовича розмити частку Шалви. "Я дотримувався того, що потрібно слідувати домовленостям, навіть якщо вони невигідні тобі", — говорить Олександр Чигиринський. М.б., історія братів була б нецікава, якби пан Абрамович не був наглядачем за активами найголовнішої людини у Росії, опонентом котрого ніби є головний російський борець із корупцією.

Наскільки це має під собою підгрунття - не беремося судити. Так, Навальний працював у «Снєгірях» Олександра Чигиринського – про це свідчить офіційна біо. Та працював там «шісткою» і генеральні рішення, звісно, пріймав не він. Проте, він вносив свою частку до загального котла процвітання свого головного оппонента.


І ще одне. Поміркуйте, що об’єднує майже усіх спонсорів Фонду боротьби з корупцією? Спільна боротьба? Проти кого і проти чого? Наприклад, певного часу вони згуртувалися та спрямували свою боротьбу проти ФПГ Юрія Лужкова, колишього московського мера, нині покійного. Причому, за результатамі перемоги змістили з посади не тільки Лужкова, але й бізнесменів із зони його впливу. Згадайте хоча б невтішну долу мільярдера Керімова, блізького друга Юрія Михайловича. Чий голос тоді довго дзвенів по всьому інтернетові?!..




Якщо все так туманно за лаштунками, що мовити про тих, хто на сцені?


То хто ж такий пан Навальний? Питання залишимо відкритим. Насторожує занадто часта згадка назви головної радянської спецслужби. У біографіях спонсорів та координаторів насторожує, що найближче оточення Великого і Жахливого – вихідці з цієї ж спецслужби. Насторожує, що у розслідуваннях ФБК занадто часто миготять матеріали, які можна добути тільки оперативним і вкинути для потоплення бізнес-опонентів.





На довершення нашого аналізу, без усілякої суб'єктивної думки, ми просимо вас, бути уважнішими до тих осіб, кого сокралізуєте. У кожній політичній ситуації шукайте економічний інтерес не помилитеся.

149 перегляд1 коментар

Останні пости

Дивитися всі