• POSTUP

Кнопка не винна

Оновлено: 31 серп 2019 р.


Стаття до датиособливий публіцистичний жанр, витвір радянської журналістики. Зазвичай у редакціях особливо не заморочувались та зверталися до ШАФИ, де зберігалися парадні публікації з подібною творчістю. Так трохи модернізована спадщина з’являється на світ.

Наша нова публікація не народилася б, якби у перший день роботи нової Верховної Ради нас не охопило колективне відчуття, що нічого суттєво не відбулося. То що ж: всі минулі передвиборчі баталії на кухнях, у метро, у маршрутках виявилися не більш, ніж випуском накопиченої пари розчарувань? Так і виникла сама собою необхідність даної публікації хай навіть як повторення пройденого…

29 серпня розпочата робота нового парламенту. Досить передбачувано – 73 % українців уже тягнуть руку до серця в очікуванні змін, а 25% – зловтішаються, сподіваючись на провал «зеленої більшості» та майбутній реванш екс-патріотів.

У залі засідань Верховної Ради прискорено змінили старі кнопки голосування на нові – символічний обряд, метою якого є викорінення традиційного для вітчизняних депутатів «кнопкодавства». Експерти гарячково роздають прогнози та метушаться коридорами з надією залучити нових «інвесторів» чи надихнути старих. Словом, усе змішалося у домі Облонських «а-ля Толстой» (вибачте за порівняння – це не данина «Руському міру», проте цитата з класика Михайла Коцюбинського).

Однак, достеменний аналіз ситуації не дозволяє нам дати волю емоціям. Скоріш, усім учасникам прийдешніх суперечок можна лягти у постіль, добряче напитися седуксену – та заснути. Без зайвих жалкувань та туги, надій та сподівань від найближчого чи далекого майбутнього. У чому причина такого скепсису щодо оптимістичних очікувань обивателя?

Давайте разберемося.

Большість спеціалістів із сучасного розвитку держав «переходної демократії» основним індикатором «посткризового подолання» називають парламентаризм: чим сильніший парламент, тим вище ступінь легітимності та стабільності системи управління державою, як такий. Ось чому від того, наскільки якісно вибудованана модель функціювання парламенту, залежить не тільки ефективність представницької гілки влади, але й розвиток демократії у найраціональнішому її вимірі.

Головною метою парламентаризму, на наш погляд, є акумуляція інтересів громадян та перетворення їх на державну політику. Тобто, мова йде про формування зворотного зв’язку між суспільством та державою, у вигляді свого роду квитка в обидва кінці. Перш за все, інтересів економічних. Політика, у даному разі, відіграє роль свого роду серпанку, та, одночасно, потужного драйверу, який нищить перешкоди на шляху реалізації цих інтересів. Цей двубічний процес – і є политична конкуренція.

Звідси – саме на парламенті лежить відповідальність за розробку «правил гри» – стратегії переходу до нового політичного устрою - і за те, яким чином будуть взаємодіяти всі учасники процесу управління державою, якими способами буде досягнуто консенсусу між різними групами іінтересів (результат перемовин що базується на домовленості та згоді всіх сторін, у тому числі, меншин), а не компроміс (за якого ви змушені погоджуватись на все, наступаючи на горло власній пісні після болісного викручування рук).

Весь період української незалежності можна візначити як суцільну боротьбу за контроль над стратегічними галузями економіки. На фоні постійних пертрубацій груп інтересів, загострення та спаду конкуренції між провідними національними ФПГ – до цих пір так і не було сформульовано стратегічні національні інтересі, не створено концепцію їхньої реализації та принципи функціювання еліт, зважуючи на вимоги суспільства, а не тільки на інтереси правлячих груп та їхніх конкурентів. Це все призводить до того, что в українській політиці стає можливою підміна загальнонаціональних – інтересами великих приватних ФПГ.

У той же час, будь - яка політична система передбачає наявність конфликтів як по вертикалі (взаємовідносини «центр-регіони»), так і по горизонталі (між різними гілками влади). Але у державах з усталеною демократією – стратегічні конфликти не персоніфіковані, а, здебільшого, носять міжвідомчий характер, який, перш за все, залежить від ефективності роботи останніх. І це гарантує основу стабільності соціального розвитку. Однак, в Україні, у весь період незалежності, відбувалася перманентна боротьба за контроль над стратегічними галузями економіки, формувалися групи інтересів, загострялася та затихала конкуренція ФПГ. Але, знов-таки, при цьому так і не були сформульовані национальні інтереси або про них просто забули. Це можно пояснити однієї причиною, давньою, як світ: кожна з більш-менш істотних ФПГ помилково позиціонує власні забаганки як інтереси національні. Політичний «егоїзм» тут грає першу скрипку.

Те ж саме відбувалося на регіональному та місцевому рівнях. З тією різницею, що, подеколи, у апогеї конфлікту інтересів, регіональні угрупування висували претензії Центру (згадайте «війни» «донецьких» – з Кучмою; «дніпропетровських» – з Януковичем; «закарпатських» – з Порошенком та т.д.).

Відміна вітчизняних реалій від сучасності розвинутих європейських країн у тому, що в останніх внутрішньополітична гра відбувається з урахуванням стратегічних цілей стабільного функціювання державних інституцій та мінімального втручання у механізм державнного управління. Тоді як у випадку з Україною, до цієї «гри» залучено всю обслуговуючу інфраструктуру системи державної влади.

Більш того, навіть такі катаклізми, як революції 2004 та 2014 років, не мали об’ективних та фундаментальних причин, оскільки будь-яка класична революція має під собою зміну власності на засоби виробництва. В Україні, скоріше, за думкою дослідників вітчизняного електорального простору, відбувалася зміни еліт за результатами об’єднання одних груп інтересів проти інших – з метою отримання контролю над економікою, у цілому, та переділу власності, у першу чергу, в стратегічних секторах. Все це не має нічого спільного з кардинальною зміною парадигми національного розвитку.

Повторюємось знову: на поточний момент розуміння того, що є національними інтересами не просто відсутнє, проте фактично ототоджено з інтересами вузьких провладних угрупувань. Приватні бізнес- та адміністративні інтереси в Україні фактично збігаються: майже весь великий бізнес не тільки тісно пов’язаний з владою, але його виникнення стало можливим виключно завдяки статусу та зв’язкам його творців у національній чи регіональній системах влади (нинішній чи минулій). І, нарешті, угрупування та їхні інтереси нині уособлюють собою саму владу. Як результат сьогодні в Україні великий бізнес для людини поза владою неможливий. При цьому домінанта бізнес-інтересів у подібних економіко-політичних утвореннях диктує їм поведінку з точки зору максимального прагматизму, в залежності від ситуації та поведінки конкурентів.

Читач може заперечити: а як же бути з національними стратегіями розвитку (на кшалт стратегії «Україна – 2020»), з численими прийнятими документами, що то являють собою форму вираженння інтересів соціуму?!

В цілому, при реализації стратегій розвитку, варто брати до уваги кілька найважливіших моментів: наскільки у них відображені національні інтереси; наскільки чітко та продуктивно сформульована політика, цілі та задачі у тій чи іншій галузі; наскільки поставлені цілі та задачі відповідають інтересам суспільного розвитку; наскільки в цих документах зафіксовано механизми втілення та контролю над останніми, та як держава збирається з часом модернізувати свою стратегію.

Нагадаємо, що реалізація Стратегії «Україна – 2020» передбачає собою досягнення 25-ти ключових показників-маркерів ходу реализації реформ та держпрограм. Так, наприклад, передбачалось, що у рейтингу Світового банку Doing Business держава увійде до першої 30-ки; рейтинг за зобов’язаннями у іноземній валюті за шкалою рейтингового агентства Standard and Poors складатиме не нижче інвестиційної категорії «ВВВ», а ВВП на одну людину, за разрахунками Світового Банку підвищиться до 16 тисяч доларів. Планувалося також, що чисті надходження прямих іноземних инвестицій до 2020 року перевищать 40 млрд. доларів, а витрати на національну безпеку та оборону становитимуть не менше 3% ВВП. За індексом сприйняття корупції, який разраховується Transparency International, наша країна повинна була увійти до 50 кращих держав світу.

Шкода, что закладені тези перетворилися на хворобливі фантазії та порожні обіцянки на кшалт хрущовського «жити при коммунизмі ще на нашому віці». Важко уявити яскравіше підтвердження комічності ситуації, ніж порівняння реалій та «прожектів», колись та кимось нафантазованих –. (Про результати – читайте докладніше: https://ubr.ua/ukraine-and-world/power/natsionalnaja-stratehija-2020-chto-vypolnil-poroshenko-za-5-let-3881565 ). На наш погляд, все наближається до того, що у новообраної влади не вистачить ані ресурсів, ані політичної волі на реализацію декларативних формулювань наведеної стратегії. І, у кінці кінців, більшість реформ будет провалено.

Ключ до розгадки того, що відбувається, лежить на поверхні: кожна із стратегій розвитку була прийнята з урахуванням або заради інтересів конкретних ФПГ, монопольно контролюючих ті чи інші галузі економіки, по-перше.

По-друге, вони є своєрідною даниною міжнародним фінансово-кредитним організаціям та зовнішнім інтересантам – з метою отримання чергових кредитів на реформи, які, у результаті, або будуть підживлювати все тих же монополістів, котрі вважають, що вони є уособленням держави («держава - це я!»), – або будуть провалені. І зовнішні інтересанти з таким станом речей практичнопогоджуються. Принаймізакордонні кредитори, продовжують виділяти гроші.

Але при цьому виникає питання: на випадок провалу стратегії чи понесе хтось відповідальність перед суспільством і кредиторами? Чи тягар чужих помилок та порожніх зобов’язань ляже на плечі пересічного українця? Хто буде відповідати за провал: розробники стратегії, які мали виконати завдання, бо їх праця, скоріш за все, одночасно оплачувалася з кредитних коштів та коштів монополістів? Чи це будуть депутати, які проголосували за казку, що так і не стала реальністю? Хто відшкодує фінансові втрати українським платникам податків? Та частина ВРУ, що обирається кожної каденції впродовж десятиріч? Кукловоди, які стоять за кожною з фракцій? Чи новообрані депутати, котрі не мають будь-якого досвіду та професіоналізму? Звісно, що - ні.

Рада в її нинішньому вигляді ні за що не відповідає та, практично, ніяк не контролює виконання власних рішень. Так що депутатом можна обирати хоч улюбленого коня Президента – на результат це ніяк не вплине. Ми навіть не згадуємо про те, яких збитків зазнали іноземні платники податків. Бо лобісти-посередники, що отримали свій процент, не допустять скандалу у будь-якому разі. І вкрай активно ми відганяємо провокативні думки, про те, що рішення про запуск подібних стратегій часто-густо приймаються в умовах, коли всі сторони процесу заздалегідь знають, що результат буде черговою fata morgana.

Логічним наслідком того, що відбувається у внутрішній політиці, стає негативна трансформація зовнішньо-політичних позицій України. Як тут не згадати славнозвісний вислів Отто фон Бісмарка про те, що у відсутність власних національних інтересів, їх можуть замінити інтереси зовнішні.

На прикладі України можна чітко спостерігати «хитання» у виборі зовнішніх орієнтирів. Система національної безпеки змушена адаптуватися під міттєві забаганки тих, хто на той чи інший момент знаходиться при владі.

Наслідки подібної дезорієнтації продемонстрували події 2013 - 2014 років, коли у результаті повного зруйнування «донецькими» всього силового комплексу та його інфраструктури – Україна втратила не тільки території, але й десятки тисяч своїх громадян, все тих же виборців, чиї інтереси теоретично повинні представляти депутати відповідної каденції.

Не є тайною за сімома печатками й те, що при ухваленні тих чи інших стратегічних документів виборців часто-густо й не думають питати – хоча б для блезіру.

Хіба що в черговий раз розкажуть про «кулю в лоб» чи про «всьо кончено!!!». Враховуючи тенденції, виникають питання: чому ніхто з тодішніх парламентарів-кнопкодавів не відповів за все і в чиїх інтересах працює український законодавчий юніт?! Проте, відповідь на друге питання ми вже прояснили.

При цьому варто звернути увагу на те, що напротязі всього періоду незалежності не припинялося кредитування з боку закордонних структур, з міжнародними фінансово-кредитними організаціями, включно. Причому, не зважаючи на зовнішньо-політичну орієнтацію країни. Цілком зрозуміло, що саме через боргову дипломатію Україна опинилася у пастці, а зовнішні гравці отримали доступ до ринку найбільшої європейської країни з критично дешевою робочою силою.

Зауважимо, що жодного разу під час прийняття рішень у сфері зовнішньо-політичних та зовнішньо-економичних приорітетів держави – нікому не спало на думку банально підрахувати, який фінансовий об’єм дивидендів та втрат власне для держави та платників податків тягне за собою вибір того чи іншого вектору. Якби це було зроблено тоді можна було б зробити свідомий вибір не тільки політично, але й економічно обгрунтований з урахуванням втрачених та набутих зисків.

Наприклад, Конституція України визначає як державний зовнішньо-політичний пріоритет – зближення з ЄС та НАТО (6 лютого 2019 року до преамбули та ще трьох статей Конституції України додали формулювання про європейську та євро-атлантичну інтеграцію). За часів Януковича зовнішні приорітети держави – тобто «донецьких» – були кардинально іншими. Але результат від цього нічим не відрізнявся від попередників та наступників. Чому? Згадаймо, що і Європа, і Росія за багатьма напрямками є жорсткими конкурентами українського виробника. Їхні дії мають під собою приблизно однакове економічне підгрунття. А плани націлені назовсім не на процвітання конкурента-сусіда.

Ще складніше говорити про освячені ВРУ зовнішньо-економічні приорітети, оскільки окремого концептуального документу з цього приводу не прийнято, а їхня подоба не грунтується на чітких розрахунках та прогнозах, але, як неодноразово зазначалося вище, на інтересах тієї чи іншої ФПГ. Причому, це стосується як власне депутатів, так і експертів з аппарату ВРУ. Про зовнішні пріоритети українських регіонів, взагалі, мало хто згадує.

Таким чином, зовнішнім інвесторам легше домовитися з верхівкою ФПГ, які потім організують лобізм необхідної ініціативи у Раді, ніж йти офіційним шляхом. Звідси – рівень корупції, що зашкалює, спроби продажу одних і тих же активив кільком гравцям одночасно, критичне звуження обсягу активів, що то підлягають реалізації, нескінченні спроби перерозподілу власності та зміна правил гри для інвесторів, а також – вибір корупційних схем – як основного способу просування інтересів за кордонами держави. Тобто створюється вкрай непривабливий образ України как вельми залежної від зовнішніх факторів країни. Причому, залежної не тільки економічно, але й політично. Інвестори, які ризикнули на цьому фоні прийти до української економіки, змушені вдаватися до домовленостей не з державою, проте з групами приватних осіб, які встановлюють свої правила гри на державному рівні. Правила часто-густо, заздалегідь корупційні, які породжують цілу галузь тіньового лобізму й посередництва, вкрай привабливих для різного роду сумнівних осіб та компаній.

Тому все частіше й відкритіше можна почути позицію, що Верховная Рада з державної інституції, що то відповідає за реалізацію інтересів соціуму, перетворюється на частину провладної інфраструктури, свого роду служницю чи, вірніше, прачку. Таким чином, можна чітко заявити про ще один парадокс нинішньої моделі функціювания представницької влади в Україні: нема великої різниці у тому, чи голосує депутат особисто , чи за нього це робить черговий по фракції. У кінцевому рахунку, мова йде про рішення фракційних спонсорів чи, принаймі, фракційної верхівки. Тобто кнопкодавство аж ніяк не впливає на результати голосування. А переходи з однієї фракції до іншої, найчастіше, свідчать про неможливість домовиться по ціні питання, або про наближения катаклізма.

Можна побачити ще один цікавий момент. В умовах крайньої персоніфікації законодавчої влади в Україні, кількісний склад Ради можна звести до кількох десятків депутатів – на рівні лідерів фракцій та їхнього найближчого оточення, яке лобіює інтереси найбільших ФПГ. Причому, способи просування інтересів для всіх угрупувань – владних та опозиційних – приблизно однакові. А ціна питання визначається ймовірністю досягнення залаштункових домовленостей.

Це не має нічого спільного з реальним представництвом інтересів різних електоральних груп. І, в цьому сенсі, Рада грає роль гарної міни при поганій грі. Найчастіше, гри без правил. У цьому сенсі нинішній склад українського пардаменту, з превалюванням представників однієї з групп інтересів (чи об’єднання кількох таких груп), не змінює модель прийняття рішень. Хіба що загострюється конкуренція та підвищується ціна голосу при просуванні інтересів опонуючих парламентських меншин. Це пов’язано з вкрай нерозвиненою чи однобокою партійною системою України, та відсутністю політичних партій, які виражають інтереси регіонів та меншин.

Таким чином, Верховна Рада, котра, в ідеалі, повинна бути абсолютно відокремленою гілкою влади, стає ланкою в інфраструктурі втілення інтересів правлячої групи, чи, навпаки, опозиції – в залежності від депутатського складу. Більш того, вся система законодавчої влади, у цьому випадку, має тенденцію перевтілення у механізм просування інтересів провідних ФПГ, які цілком легально беруть участь у фінансуванні тієї чи іншої виборчої кампанії на загально-національному рівні.

На рівні регіонів до цих груп додаються інтереси регіональних еліт, а на місцевому – інтереси місцеві, регіональні та національні. Тобто основне навантаження покладено на місцеве самоврядування. Те ж саме можна сказати і щодо секторальних інтересів, коли основне навантаження несе безпосередній виробник товарів та послуг. Це якщо казати про лінійні зв’язки. Але потрібно не забувати і про існування нелінійних. Наприклад, коли місцеві чи регіональні інтереси підміняються інтересами центральної ФПГ та (чи) стають додатковими джерелами адміністративно-фінансового ресурсу для Центру.

За нашою думкою, становлення українського парламентаризму гальмується не стільки через відсутність політичної волі еліт, а й неефективність взаємодії громадянських інститутів з владою, необізнаність громадян про їхні права та способи впливу на політичну владу, а також – завдяки відсутності форм та механізмів контролю за діяльністю законотворчої влади, незрозумілість суті парламентаризму як способу представництва інтересів всіх прошарків суспільства та відсутність практики подібного представництва, недовіра до політичної системи, і, нарешті, надполярізація суспільства.

Таким чином, для стабилизаціїї ситуації в Україні необхідно змінити архітектоніку системи формування законотворчої влади. Зміни можливі тільки на базі переходу до загальноприйнятих основ парламентаризму поза олигархічним егоїзмом. Це потребує критичного переосмислення, не стільки групами провладних інтересів та політичного істеблишменту, скільки українським суспільством, в цілому.

Особливо це стосується електорально-активних прошарків суспільства, які повинні уяснити, що втілення їхніх власних цілей гранично залежить від стану демократії у країні. Останнє, перш за все, являє собой ту раціональність, яка підсумково, «корисна» для всіх учасників політичного процесу. І все це може бути досягнуто тільки шляхом повного очищення всіх ступенів та органів законодавчої влади. З максимальним делегуванням політичних та економічних прав регіонам та місцевому самоуправлінню. Тобто тільки після формування всіх низових ланок - у системі представництва з’явиться база, на якій можна буде сформулювати інтереси, які місцеве самоврядування та регіони хотіли б просунути та реалізувати через представництво на національному рівні, та втілення яких територіальні суб’екти могли б контролювати через ту ж Верховную Раду чи і на місцях.

Звідси основними ідеями популярного нині процесу децентрализації повинні стати: формулювання місцевих та регіональних інтересів; перетворення регіональних керівників на найманих менеджерів шляхом обрання; максимальної присутності місцевих інтересів на регіональному рівні.

Відповідно, місцеві та регіональні інтереси повинні складати основу законотворчої влади. І тільки після формування цих кейсів можна говорити про вибори представників верховної влади.

Нелінейними зв’язками в умовах децентралізації також є гарантовані зобов’язаня влади більшості про дотримання прав та представництво інтересів меншин на всіх рівнях, відповідно до міжнародних стандартів та зобов’заннь України (до речі, саме відсутність захисту прав меншин як вектора суспільного розвитку критикується у вищезгаданій стратегії «Україна-2020»). У тому числі, мова йде про квотування місць у законодавчій владі для різного роду меншин (гендерних, нациіональних, релігійних і т. п.).

Світова практика демонструє, що найбільш ефективним методом укріплення ролі парламенту та реалізації прийнятих їм законів, усунення регіонального дисбалансу та боротьби з політичною корупцією, є створення двопалатної структури парламенту. Так, на наш погляд, нижня палата могла б займатися законотворчою діяльністю, а верхня – розглядати стратегічні питання. Найважливіші для країни рішення приймалися б обома палатами.

Безумовною перевагою бікамералізму є те, що верхня палата виступає стримуючим фактором для своєрідного «демократичного екстремізму» – тобто зловживання владою з боку нижньої палати парламенту. Завдяки більш регулярній та представницькій структурі верхньої палати по відношенню до нижньої, вона також забезпечує політичну стабільність. Однак найважнішим ефектом втілення бікамералізму до української практики було б нівелювання «розколу» українських виборців завдяки повному представництву їхніх регіональних та місцевих інтересів у верхній палаті. До речі, відносно двопалатної моделі Верховної Ради, експерти сперечаються багато та довго. Проте, на нашу думку, на поточний момент це не тільки практично неможливо, але й не має сенсу. До тих пір, поки не станеться кардинальна трансформація принципів формування та моделі функціювання парламенту, а також – допоки не буде створена система контролю за діяльністю Ради з боку платників податків за просуненням їхніх інтересів на всіх рівнях представництва.

Читач може помітити, що у своєму аналізі ми робимо акценти на нездійсненні, на перший погляд, рішення. Втілити їх належить всьому українському суспільству, аби примусити державний апарат, частиною якого є Рада,працювати на платників податків, як би іронічно ми до цього не ставилися. Проте, згадайте, що на останніх президентських виборах 73 % виборців змогли об’єднатися! Значить, сьогодні не варто піддаватися депресії, як і впадати в ілюзорне очікування прийдешнього. Просто давайте з самого початку примусимо тих, хто заповнив сесійну залу парламенту грати за нашими правилами та досягти консенсусу з власним народом, згодившись на компроміс.