• POSTUP

Бій мишей із жабами

Оновлено: бер 4

Аналітична записка

У проведеному експертами Фонду дослідженні ми спробували дати відповіді на питання, чому у розпалі кризи світової фінансової системи загострився конфлікт російсько-турецьких інтересів, хто і що стоїть за даним конфліктом, які держави впливають на зміну ситуації, і які прогнози щодо її наслідків. Наскільки ймовірна перспектива силової ескалації конфлікту? Чому стратегія «маленької переможної війни» в умовах економічної дестабілізації є традиційною для російської політики?


Ключові слова: Близький Схід, Туреччина, Сирія, Лівія, Ізраїль, Іран, Росія, Катар, Ердоган, системна криза у Туреччині; падіння рейтингу правлячої партії; волюнтаризм у керівництві економікою; гібридна війна; ісламізація; гібридний режим; боротьба за доступ до енергоресурсів; транспортування і видобуток енергоресурсів; конфлікт інтересів; курдське питання; створення гібридних режимів; Іракський Курдистан; Сирійський Курдистан; Межиріччя; технології протидії контролю Росії над регіоном; вихід з договорів по шельфу і морському дну; звернення до ООН.



Перш за все, сучасний політичний процес у Туреччині варто розглядати з урахуванням гібридності політичного та адміністративного режиму (див. Індекс Freedom House). Так, у результаті конституційної реформи 2017 р. і дострокових президентських виборів відбулося істотне порушення принципу поділу гілок державної влади. Тому низка дослідників наполегливо стверджують про наявність у даній державі Ісламської автократії, верхівкою якої стала ФПГ на чолі з президентом Турецької Республіки Реджепом Тайїпом Ердоганом. Неодноразово турецький лідер висловлювався про те, що «парламентська система правління у Туреччині заснована на надбаннях минулого і пішла у небуття».


Система публічного управління Туреччини сьогодні має в собі масу суперечливих моментів, які, в цілому, спрямовані на зміцнення президентської влади (відбувся перехід від парламентської республіки до суперпрезидентської). Так, главу держави можуть обрати лише на два терміни, проте, при цьому, між рядків обумовлюється, що коли протягом другого терміну відбуваються дострокові вибори – попередні два терміни – не враховуються.


Президент, зокрема, має можливість розпускати парламент, оголошувати надзвичайний стан, призначати і звільняти міністрів і суддів, а також видавати укази в цілому ряді стратегічно важливих сфер, де принцип колективної думки обов'язковий. Крім того, у результаті реформ посада прем'єр-міністра скасована (була введена система особисто відповідальних перед Ердоганом віце - президентів), а голова держави стає, одночасно, і керівником уряду. Крім іншого, він може видавати закони в обхід парламенту.


Плюс до того, президент, який у минулій редакції Конституції виступав нейтральною фігурою і не міг підтримувати жодну з політичних сил – нині є членом і головою політичної партії. Більш того, учасники вищої політради ердоганівської «Партії справедливості та розвитку», наполягають у публічному просторі, що «всі гілки влади в країні – виконавча, законодавча і судова – в руках ПСР».


Втім, незважаючи на рівень самовпевненості, місцеві вибори минулого року показали падіння рейтингу правлячої партії. Більше, ніж у половині регіонів перемогу здобула опозиція. А у ключових містах, із Стамбулом, включно, – мерами обрані опозиціонери. Тому парламент країни практично розколотий наполовину.


Політичний розкол привів і до розколу експертного суспільства. Так, існують діаметрально протилежні думки з приводу якості взаємодії Ердогана з опозицією. Фахівці, близькі до про-владної НГО «SETA», провідної турецької think thank, вважають, що турецькому лідеру вдалося залучити на свій бік правоопозиційні групи, маючи на увазі створення альянсу з Радикальною партією націоналістичного руху. Цей альянс отримав у парламенті 344 мандати (понад 57% місць). Сукупний потенціал опозиції у разі консолідованого голосування за результатами виборів 2018 р. – 256 депутатів (43% місць).


Однак, правляча коаліція не має абсолютної конституційної більшості у Меджлісі. Наприклад, для реалізації права президента на оголошення дострокових парламентських виборів потрібна підтримка цього рішення 360 голосами депутатів з 600. Однак всередині створеного Альянсу досить високий рівень внутрішніх протиріч. Звідси – надії на узгоджене голосування вкрай примарні. Особливо, з урахуванням курдського чинника, на який ставить опозиція та найсильнішого впливу курдської діаспори як на уряди "старих" країн (особливо – США, Канади, Німеччини, Великобританії), – так і у міжнародних організаціях.


Особливе місце у турецьких політичних трансформаціях займає інституційна реформа Збройних сил, оголошена 31 Липня 2016 р. у межах надзвичайного стану. Вона внесла значні зміни, як у систему організації армії, так і у модель військово-соціальних відносин. Вона ж і призвела до глибинної кадрової кризи всередині армії. Найважливіший, момент, пов'язаний з нинішнім становищем військової еліти, визначається тим, що особи, які мають відношення до Збройних Сил, позбавлені права балотуватися до парламенту. Таким чином, сьогодні у Туреччині армія і військова еліта позбавлені політичної суб'єктності, а інститути, які забезпечували їхній системний вплив, – ліквідовані.


Основний упор у державній кадровій політиці зроблено на процес десекуляризації (джемаатизації), яка активно використовується правлячою ФПГ не тільки як інструмент політичного контролю, але й як ідеологічна складова системи ісламського банкінгу Туреччини. Якщо з усього попереднього аналізу прибрати слова Туреччина, турецький, то у світлі попереднього моніторингу (переглянути), читач може зненацька переплутати ердоганівську реформу державного управління з її «близнюком» – поспішною путінською конституційної реформою. Особливо зближує обидві країни найглибша системна економічна криза, вихід з якої не проглядається, а токсичність економік позбавляє обидві країни не тільки кредитоспроможності, а й кредитозможності.


У той же час, навіть формальний аналіз комунікативного простору дозволяє зробити висновок, що опозиція будь-якого спектру, з точки зору найближчого оточення Ердогана, якщо і буде формуватися, то не на базі неолібералізму, але ісламізму та націоналізму. Саме для залучення такого роду опозиції у партнери президентської партії – експерти рекомендують форсований розвиток структур джемаата. Однак, на нашу думку, вихідна логіка подібних побудов помилкова. Республіканська орієнтація «піклувальників» процесу трансформації політичного простору відпочатку не передбачає як базу радикальний клерикалізм і націоналізм, особливо за умови об'єднання з національними діаспорами.


Критичне погіршення фінансової складової виводить з ладу багато стратегічних для Туреччини секторів економіки. Наприклад, мова йде про тотальне банкрутство текстильних підприємств і пов'язаних з ними підприємств легкої промисловості і торгівлі. Відбувається прискорена втеча капіталів і перенесення торгових ланцюжків за кордон. Гігантські будівельні проекти – наприклад, будівництво нового стамбульського аеропорту, – не тільки не принесли бажаних дивідендів, але і не дозволили відкрити очікувану кількість робочих місць, оскільки, за наполяганням зовнішніх кредиторів та інвесторів, у якості одного з факторів забезпечення угоди, є обов'язковість участі іноземної робочої сили на паритетних засадах. При цьому, турецька сторона підійшла до стану критичного внутрішнього боргу. Наслідками якого стають бульбашки прострочення кредитів, особливо, прострочення по іпотеці, різке підвищення рівня заборгованості по зарплатах і безробіття.


Модель економічного зростання, яка обрана Ердоганом, докорінно прив'язала національну економіку до зовнішніх джерел фінансування. У державних секторах, контрольованих ФПГ Ердогана (нафтопереробка та інфраструктура, будівництво, харчова промисловість і т.д.), якщо на початку реформ розрив між доходами і витратами істотно скоротився (зокрема, за рахунок скорочення інвестиційних витрат держави), то сьогодні, у результаті зростання бульбашок, витрат на обслуговування держборгу і на будівельні мега-проекти – дані показники істотно зросли. Крім цього, приватний турецький бізнес, на 2/3 орієнтований на зовнішні інвестиції, що не тільки призводить до крайнього розриву між заощадженнями і вкладеннями, але і забезпечує втечу інвесторів з турецької економіки.


Так, у результаті валютної кризи 2018 року, коли почалася чергова хвиля девальвації турецької ліри, падіння вартості турецької національної валюти, у порівнянні з початком 2018 р., становило 40% від мінімального значення. Курс ліри 10 Серпня 2018, перевищив 7 лір за долар. На тлі девальвації значно прискорилася інфляція – її рівень з початку року склав більше 18%, що був найвищим показником з 2004 р. Центральний банк Турецької Республіки 13 Вересня 2018 р., в якості рятувального заходу, підвищив ключову ставку на 625 базисних пунктів до 24%, тоді як на початок року вона становила 8%. Проти подібного повшенія категорично виступив президент, який всупереч рекомендаціям МВФ, про необхідність підвищення ключової ставки, розпорядився цю ставку знизити в ім'я іміджу ПСР. МВФ відреагував миттєво, відмовивши у кредитуванні, а за ним й інші кредитори. Зрештою, волюнтаризм Ердогана обернувся крахом. Він пішов на зворотну, підняв ставку і знову звернувся до МВФ за кредитом. Але тепер вже змушений був погодитися на значно гірші умови. Валютна криза луною відгукнулася в 2019 році, коли турецькі компанії збанкрутілих галузей стали оголошувати про дефолт, а пов'язані з ними зарубіжні банки – почали банкрутувати. У першу чергу, це торкнулося Італії, потім – Франції, ФРН і навіть Андори. Таким чином, до початку 2020 року, одними з небагатьох кредиторів Туреччини були Китай і Катар (звідси – Турецька підтримка останнього у протистоянні з саудитами). Запропонована командою Ердогана модель економічного зростання вкрай нестабільна, залежна не просто від зовнішнього кредитування, але й від величини його обсягів, регулярності надходження зовнішнього фінансування, а також – умов кредитування і реальності їхнього дотримання з боку кризової турецької економіки.


Не менш значущою причиною, яка не дозволяє ефективно реагувати на кризу, стало прагнення Ердогана до позбавлення ЦБ ТР інституційної незалежності. Перш за все, мова йде про обмеження свободи Центрального банку як фінансового регулятора. Конфлікт між Ердоганом і керівництвом ЦБ, перш за все, відбувається через підвищення процентних ставок. На наш погляд, Президент країни досі залишається переконаним , що зростання ставок є причиною зростання інфляції.

Помилковим видається і рішення турецького керівництва про директивне підвищення зарплат на тлі відсутності фінансового базису. Слід сказати, що даний фактор ріднить партію Ердогана з політикою Компартії Китаю, яка, завдяки подібній директиві 18 з'їзду КПК, спровокувала аналогічну кризу в китайській економіці.


Ці та інші досить провальні рішення ердоганівського оточення викликали хвилю зовнішньої критики, а презентовану в Лондоні нову програму середньострокового економічного розвитку «Нова Туреччина», підготовлену до 100-річного ювілею Турецької Республіки 2023 році, більшість фінансових оглядачів назвали «утопією», і «свідченням безвиході». У програмі поставлено завдання зменшення дефіциту за рахунком поточних операцій до 2,6% до 2021 року шляхом зниження залежності від імпорту! Однак нинішні реалії такі, що на сьогодні тільки 3% промислових товарів, вироблених в Туреччині, відносяться до групи високотехнологічних, і ці ж 3% високотехнологічних товарів зафіксовані в експорті країни.


Що може врятувати економіку країни від дефолту? Відповідь настільки ж проста, наскільки і складна: зниження ціни на енергоносії, збільшення потреби зовнішніх гравців в експорті-імпорті цих енергоносіїв і будівництво нових міжнародних інфраструктурних проектів через турецьку територію. З позиції досягнення поставлених цілей, зовнішньополітична стратегія Ердогана сьогодні спрямована на вступ до Східно-Середземноморського Газового Альянсу – регіональної організації країн - експортерів і транзитерів газу, створена у січні 2019 року, до якої увійшли Єгипет, Кіпр, Греція, Ізраїль, Італія, Йорданія та Палестина.

Справа за малим: Туреччина повинна отримати доступ до родовищ Межиріччя Тигра і Євфрату в трикутнику Ірак - Лівія - Сирія, частина якого є продовженням ізраїльського родовища Левіафан. Території, що цікавлять Ердогана, переважно знаходяться під контролем курдів, щодо яких Ердоган перебуває у жорсткій опозиції.


Ми так безглуздо розійшлися...

Спостережуване нині падіння цін на енергоносії – це не те, що в даний момент критично необхідно команді турецького президента. Ердоган не зацікавлений у світовій кризі, яка ще більше впустить долу національну економіку, оскільки мова йде не тільки про здешевлення товару, але й про різке падіння попиту на тлі високої пропозиції.


Затоварювання призведе до чергового дефолту, оскільки якщо ніхто нічого не купує ніхто нічого і не продає! Капіталізація виробництва різко падає. Інтенсифікація нічого не дає, бо відсутня технічна та технологічна бази. А на екстенсифікацію немає коштів і фінансових технологій – ані власних, ані позикових.


З іншого боку, окрім проток Босфор і Дарданелли, безпеку проходження яких Ердоган може 100% гарантувати, є зовнішні трубопроводи, з Ірану, Іраку і Сирії, цілісність яких турецький президент не в змозі контролювати, так як вони проходятьґ через території спільного компактного проживання курдів і вірмен, між верхівкою котрих існують неформальні домовленості про взаємодопомогу.


Для того, аби зрозуміти, що відбувається, варто нагадати, що надходження енергоносіїв з Ірану йде через існуючу в 30-х роках минулого сторіччя поруч з даною ділянкою кордону курдську Автономну Республіку Арарат (нині – іл Ангра), де регулярно відбуваються теракти – і значна частина Туреччини залишається без газу.


У протилежному напрямі розташовується прикордонна з Сирією провінція Анатолія, газ до якої надходить з Іракського Курдистану і сирійських провінцій, контрольованих курдами. Тут диверсії на трубопроводах відбуваються навіть частіше, ніж в Ангрі. Але при цьому без газу та електроенергії залишається не тільки Анатолія, але, що найважливіше, – столиця Туреччини, Анкара. Експедиція корпусу військових до Анатолії справа невдячна і дорога. Інтенсивність терактів знижується тільки допоки там знаходяться військові. Але навіть присутність військових не означає повного вирішення проблеми.


При цьому, варто також згадати і про вірменський фактор. Вірменська діаспора Туреччини з часів младотурків традиційно тяжіє до Росії. Турецькі експерти, говорячи про неформальну угоду між лідерами курдів і вірмен, вказують на події, що відбулися приблизно за рік до невдалої спроби перевороту. Коли у Стамбулі, під виглядом протестів проти знесення парку і будівництва торгового центру, було організовано тривалі кількамісячні акції непокори, з якими поліція не могла впоратися і на допомогу довелося викликати армію. Фінансування протестів взяла на себе вірменська діаспора Стамбула.


Не виключено, що Ердоган, заради нейтралізації анатолійських курдів, готовий домовитися з верхівкою великого бізнесу турецьких вірмен – під гарантії з боку останніх у посередництві з нейтралізації курдів у обмін на нейтральність турецької сторони по відношенню до конфлікту в НКА.


Зараз Ердоганом витягнуто з архівів проект, підготовлений кілька років тому експертами Центру політики Анкари на замовлення МЗС РТ, який передбачає наступні кроки: 1) нейтралітет Туреччини щодо конфлікту в НКА і відмова від постачання озброєння Азербайджану; 2) участь Туреччини і Вірменії в переділі спірних територій Нахичеванської АР, нині контрольованої Азербайджаном, котра є сімейної вотчиною президентського клану Алієвих; 3) вірменська діаспора бере на себе зобов'язання із залучення інвесторів до країни і допомоги у просуванні інтересів Ердогана за кордоном; 4) вірменська діаспора сприяє припиненню терористичної діяльності курдів на турецькій території у обмін на припинення репресій щодо курдів і гарантії здійснення їхніх гуманітарних прав.


Окрім згаданого, даний проект аналізує протидію т. зв. «алієвській» загрозі. Йдеться про те, що експерти, задіяні в проекті, розглядають азербайджанського президента як одного з основних спонсорів курдських організацій, вважаючи представництва Азербайджанських НГО і корпорацій на території Туреччини – розгалуженою мережею курдського впливу і протидії політиці правлячої партії та президента. Таким чином, автори турецького проекту наділяють Алієва статусом основного ердоганівського конкурента на ниві пантюркізму.


І у зв'язку з цим, в Ердогана є надійний партнер – Іран. По-перше, Іран один з основних турецьких постачальників енергоносіїв. Економіки країн є взаємодоповнюючими. До травня 2019 р. Туреччина, за рахунок іранської нафти, забезпечувала понад 50% своїх потреб. Але,після заяв Трампа, обсяг закупівель почав знижуватися. Не можна виключати, що Туреччина і далі буде знижувати закупівлі іранської нафти, але навряд чи припинить їх. Тим більше, що Туреччина домагається збільшення потужності діючого газопроводу з Тебріза, проте можна допустити постачання іранського газу до Туреччини з іракської газогінної мережі через споруджувані Іраном газопроводи до Басри та Багдаду.


В іранському імпорті турецька частка менша (у 2019 р.склала 4,1%). У 2018 р. турецькі інвестиції до Ірану досягли 1,4 млрд.дол.. Угода про преференційну торгівлю була підписана ще 2014 р., тобто у період дії анти-іранських санкцій. З урахуванням нових санкцій, Туреччиною та Іраном 19 жовтня 2017 р. було підписано угоду про використання в торгівлі національних валют. У попередній період санкцій був відпрацьований фінансовий механізм хавала, заснований на принципах ісламського банкінгу, головним чином, через саррафи обмінні пункти – це особливо важливо в умовах американських санкцій на продаж Ірану валюти і золота, що ставилося в провину турецькій стороні Сполученими Штатами до укладення СВПД. Але санкції проти турецьких компаній, наприклад, що постачають іранським авіакомпаніям запчастини нетурецького виробництва, посилюються. По-друге, Ердогана пов'язувала давня і тісна особиста дружба з нині покійним Алі Акбаром Хашемі-Рафсанджані, лідером одного з найвпливовіших і багатих кланів Ірану і Близького Сходу. З кланом Рафсанджані Ердогана також пов'язують ряд поки нездійснених інфраструктурних проектів найкоротших постачань з Близького Сходу до Китаю. Але, головне, у складний період анти-іранських світових санкцій обидва клани домовилися про закупівлю Туреччиною іранської нафти в обмін на турецьке золото. При цьому Алі Рафсанджані також сприяв постачанню до Туреччини енергоносіїв з Катару. Зараз економіки обох країн знаходяться у глибокій кризі – з тією різницею, що іранська економіка більш технологічна в технічному плані і енергозабезпечена.


Але, фінансові технології в Ірані вкрай нерозвинені. Звідси вічна внутрішня криза, яка посилюється перманентними санкціями. Клан Рафсанджані, як і більшість в іранському керівництві, є етнічними азербайджанцями, вихідцями з провінції Південний Азербайджан. У той же час, низка найбільших світових гравців вела перемовини з Рафсанджані з приводу можливого об'єднання Південного і Північного Азербайджану, на чолі з Рафсанджані. Клан Алієвих, у свою чергу, робив досить жорсткі заходи проти «шпигунів Рафсанджані». І ревниво стежив за взаєминами Туреччини та Ірану. Для цього були підстави, враховуючи діяльність Туреччини щодо анти-іранського санкційного режиму. В результаті США поширили його дію на турецьку економіку. Так, у межах дії санкцій в рамках Спільного всеосяжного плану дій (СВПД) з січня 2016 року, ряд іранських банків обходили ці санкції за допомогою турецького державного банку «HalkBank». «HalkBank» займає близько 10% від фінансового сектора країни. Якщо тепер американці введуть санкції - вони істотно торкнуться всієї турецької економіки. Як це вже сталося завдяки введенню 10 серпня 2018 р. з боку США мита на алюміній (20%) і сталь (50%), що спровокували черговий виток турецької економічної кризи.


У той же час, Іран, незважаючи на тюркське походження його лідерів, у своїх відносинах із Туреччиною не може не враховувати проживання у країні більше 30% тюрко-мовного населення, а також тюркське походження значної частки курдів, які активно проявили себе у виступах іранської опозиції 2018 року. Але Туреччина намагається не акцентувати увагу на проблемі пантюркізму, оскільки у середовищі радників Ердогана превалюючою є думка про те, що «дестабілізація Ірану через націоналістичний сепаратизм негайно погіршить становище іранських азербайджанців». Іран у важливому для Туреччини трикутнику цікавить тільки створення і дія мережі організацій, що то на зовнішніх територіях надають захист національних інтересів і суверенітету – тобто, готових прийняти удар на себе поза територією держави - спонсора. Як відомо, із власними курдами у влади Ірану точиться перманентний конфлікт. У даному питанні іранське керівництво Ердогану не помічник. Однак, практично у всіх газовидобувних національних компаніях країн трикутника біля керма стоїть іранський менеджмент, котрих турецький президент використовує в якості стратегічних радників.


Разом з тим, Анкара і Тегеран є жорсткими конкурентами щодо отримання контролю над регіоном. Кожна з країн прагне до лідерства і це не тільки перешкоджає формуванню міцного турецько-іранського Альянсу, але і не передбачає залучення до його орбіти третіх сил. Особливо, коли мова йде про великих гравців – таких, як Китай або Росія. І якщо від першого обидві країни намагаються дистанціюватися, побоюючись наслідків т. зв. «боргової дипломатії», у результаті якої під китайський контроль можуть трапити стратегічні галузі економіки та інфраструктури, то Росію в її нинішньому кризовому становищі обидві сторони намагаються максимально використовувати.


Однак, як не парадоксально, незважаючи на ситуаційне партнерство з Іраном, ключовим для Ердогана є відносини з Ізраїлем. Деякий час тому Туреччина була для Ізраїлю ідеальною моделлю Ісламської держави, з якою можна підтримувати прекрасні відносини. Незважаючи на політичні перетворення і корінну зміну еліт у Туреччині, Ердоган для ізраїльського керівництва є основним претендентом на пост світового сунітського лідера, здатного остаточно маргіналізувати палестинську проблему і створити союз з максимально великим числом сунітських держав (Саудівською Аравією, Єгиптом, ОАЕ і т.д.). При цьому, не варто звертати увагу на анти-ізраїльську риторику турецького лідера. Це своєрідний «символ віри», який Ердоган повинен пред'являти сунітському світові на тлі визнання Сполученими Штатами Єрусалиму як єдиної столиці Ізраїлю, а також інших конфліктних питань.


Що Ізраїль може дати Ердогану, окрім протекції у новій організації газовидобувачів – Східно-Середземноморському Альянсі? Перш за все, вплив Ізраїлю на курдів. Наприклад, Ізраїль був єдиною державою, яка визнала законність референдуму в курдській автономії Іраку. Зараз, перед Ізраїлем стоїть завдання навіть не у створенні широкої курдської автономії, але суверенної курдської держави, яка стане контролювати найбільш важливі родовища енергоносіїв. Туреччина це враховує. Натомість, Ізраїль не заперечує проти присутності Туреччини на півночі Сирії, що сприяє стримуванню Ірану і запобігає можливості утворення міцного Альянсу Туреччини з останнім. При цьому ізраїльська сторона не може не враховувати і дієвої ролі Ердогана у катарській кризі, та у фактичній нейтралізації економічної блокади Катару державами Перської затоки. Збіг інтересів Ізраїлю і Туреччини полягає у тому, аби в обмін на підтримку Катару згодом отримати доступ до катарської частини одного з найбільших у світі газового катарсько-іранського родовища Парс.


В Іраку Туреччина спирається на частину іракських сунітів і туркменів. Послаблює позиції Туреччини необхідність балансувати між відносинами з центральним урядом Іраку і підтримкою керівництва Іракського Курдистану.Позиція Ердогана тут є прагнення налагодити паритетну співпрацю, практично представляючи зовнішньоекономічні інтереси автономії у сунітському світі.


Самопроголошений Сирійський Курдистан фактичну – проте не юрідичну автономію, придбав у 2012 році, після підписання Угоди між двома провідними політичними силами сирійських курдів – «Демократичним союзом» та Курдською Національною радою. У 2016-2019 роках, турецькі війська, і підтримувані ними збройні формування сирійської опозиції, окупували частину території Сирійського Курдистану у результаті низки військових операцій проти курдських формувань, які Туреччина вважає терористичними. З жовтня 2019 року, за домовленістю з Автономною адміністрацією Північно-Східної Сирії, на території, що контролювалися курдами, були введені сирійські урядові війська, що вийшли на сирійсько-турецький кордон. Курдські загони самооборони виведені за межі 30-кілометрової зони від кордону. Безпеку у цій зоні підтримує російська військова поліція, що патрулює спільно з турецькою армією. З цього моменту між Туреччиною та Росією почався період жорсткого протистояння.


У Дамаску, в липні 2018 року, було укладено угоду між Сирійською демократичною радою на чолі з виконавчим головою Ільхамом Ахмадом і президентом Сирії – Баширом Ассадом, у межах якої вдалося досягти домовленості про ведення разом з сирійською владою господарської діяльності на підконтрольних курдам територіях. 6 вересня 2018 року Сирійська демократична рада в Айн-Іссі прийняла нову назву регіону — «Автономна адміністрація Північно-Східної Сирії», що охоплює регіони Афрін, Джазіра і Євфрат, а також місцеві ради у районах Ракка, Манбідж, Табка і Дейр-ез-Зор. На нараді була сформована «Генеральна рада автономного управління Північної та Східної Сирії», що складається з 70 членів. Подібний розвиток подій цілком влаштував Росію. Керівництво Сирії неодноразово заявляло, що на федералізацію країни, за яку боролися курди, ніколи не погодиться. Проти цього також виступають Туреччина та Ірак.


Зближення Туреччини з лідерами невизнаного Сирійського Курдистану відбувається значно складніше, оскільки реалізована там система місцевого самоврядування –конфедеративна демократія – багато у чому ґрунтується на ідеях лідера РПК Оджалана, особистого ворога Ердогана. Однак надія на досягнення домовленостей корениться у тому, що практично всі управлінські кадри Сирійського Курдистану готувалися в Іракському Курдистані. Звідси різка зміна позиції турецької сторони по відношенню до Сирійського Курдистану – від спроби його ліквідації, що не має перспектив, – до створення на його території підконтрольного режиму, та перетворення самої Сирії – у зону виняткового турецького впливу.


Поки що, турецький лідер говорить про перший етап свого плану створення смуги безпеки вздовж кордону з Сирією; встановлення протекторату над частиною сирійської території і приведення до влади в автономії керівництва, готового до партнерства з Ердоганом. Спроби Туреччини сьогодні грати на протиріччях з курдського питання одночасно в Іраку і Сирії мало успішні. На даному етапі, Іран і Ізраїль є тими регіональними силами, які зсередини можуть впливати на курдський фактор. У той же час, звернемо увагу на повідомлення сирійського Центру моніторингу прав людини, який підтвердив факт початку переміщення великих груп цивільних осіб на північ Сирії, в основному, імовірно, біженців з Туреччини. У центрі, за інформацією агентства Kurdistan.today, також вважають, що «такі масштабні дії», як мінімум на порядок збільшать щільність населення на територіях, які окупувала Туреччина. При цьому зміниться його етнічний склад». Згідно з офіційними даними, у Рас-ель-Айні до конфлікту проживало близько 30 тис. осіб, у Тель-Аб'яді – близько 15 тис.. У сукупності, з урахуванням нечисленних населених пунктів на території, яку зайняли турецькі війська на схід від Євфрату, проживало не більше 100 тис. жителів. Переважно, курди і араби. Окрім них у регіоні живуть ассирійці, вірмени і чеченці. В умовах превалювання курдського населення. Воно ж було представлено у місцевих органах влади, сформованих в 2016 році у складі самопроголошеної Демократичної Федерації Північної Сирії (ДФРС).


Зараз, після окупації Туреччиною північного сходу Сирії , там за допомогою Сирійської Національної Армії (СНА), сформовані про-турецькі органи влади. А більшість курдських, ассирійських і вірменських родин змушені покинути свої домівки. На їхнє місце Ердоган і планує розселити (і вже заселяє) сирійських біженців – в основному, арабів і етнічних турків, туркоманів (туркменів) та представників інших тюркських народів. Вони, як вважають в Анкарі, вичавлять курдів, що залишилися у регіоні. Турецький лідер планує побудувати будинки, лікарні та школи в окупованій зоні. І вимагає на ці цілі від країн Європи 27 млрд доларів.


Дружба з ножем за пазухою

Після тривалої прелюдії, тепер ми можемо звернутися до основної теми дослідження – російсько-турецьких конфліктних взаємин. Партнерством або дружбою,у прямому сенсі цього слова, дані відносини назвати не можна. Навіть для тимчасової дружби проти когось дані взаємини не можуть служити опорою в умовах превалювання немає об'єднуючої бази.


Швидше за все, сторони використовують один одного, аби натиснути на зовнішніх інтересантів. Туреччина - в її конфлікті з адміністрацією Трампа, Росія – домагаючись зняття або пом'якшення санкцій від західної коаліції. Зближують сторони взаємовиключні енергетичні інтереси: доступ до енергоресурсів Сирійського Курдистану, де Ідліб є одним з ключових інфраструктурних центрів. Однак, якщо одна сторона отримає все, – іншій не залишиться нічого. У 2017 році, сирійським урядом Росії та Іранові були обіцяні основні контракти на розробку вуглеводнів у Сирії. Ще на початку 2018 року Москва і Дамаск підписали рамковий договір про енергетичне співробітництво, згідно з яким, Росія отримувала виключні права на видобуток нафти і газу у Сирії. «РосБізнесКонсалтинг» в 2017 році оголосив про те, що близько чверті видобутих у Сирії нафти і газу, отримає нібито пов'язана з бізнесменом Євгеном Пригожиним компанія ТОВ «Євро поліс». Правда, за умови, що вони «допоможуть»звільнити від бойовиків нафтові та газові родовища.


У жовтні 2019 року, Росія і Туреччина підписали спільний меморандум про взаєморозуміння з десяти пунктів, що поклав початок спільному російсько-турецькому патрулюванню на півночі Сирії. До цього РФ і Туреччина у вересні 2018 року підписали Сочинський меморандум щодо стабілізації ситуації в Ідлібі. Сторони тоді домовилися створити в цій сирійській провінції демілітаризовану зону глибиною 15-20 км і не проводити в регіоні військову операцію. Відповідно до домовленостей, Туреччина створила в Ідлібі 12 спостережних постів. Однак, як заявляють в Анкарі, частина з них піддавалася обстрілу сирійських урядових сил. Початок загострення конфлікту в Ідлібі варто шукати у січні поточного року, коли сирійська урядова армія почала наступ у регіоні. В результаті у січні-лютому було зайнято майже половину Ідлібської зони деескалації і залишено позаду сирійських провладних сил турецькі спостережні пункти, що обурило Анкару.


28 лютого глава МЗС Росії виключив можливість компромісів Росії з терористами на Близькому Сході. За його словами, Москва не може перешкодити Дамаску відповідати терористам в Ідлібі. 27 лютого ударні бомбардувальники сирійських ВПС спільно з російською авіацією атакували конвой турецької армії у районі Джебель-Аз-Завія у провінції Ідліб, у результаті чого загинули 33 військовослужбовців, ще 32 отримали поранення. У ніч на 28 лютого турецькі військові почали наносити удари по позиціях сирійської армії. Туреччина пообіцяла помститися президентові Сирії Башару Асаду за загибель солдатів і скликала нараду Ради НАТО. Росія, що підтримує дії Дамаска в Ідлібі, намагається врегулювати ситуацію шляхом переговорів, проте сторонам поки не вдалося досягти згоди. Після цього Туреччина звинуватила сирійські війська та їхніх союзників у атаках на мирні об'єкти та позиції турецьких військових в Ідлібі і зажадала від Дамаску вивести сили із зони деескалації. Більш того, обурення турецької сторони, після якого почалася ескалація конфлікту, що призвела до загибелі 52 російських і 33 турецьких військових, викликала інформація, опублікована у грудні 2019 року сирійським агентством SANA і газетою The Syria Times, згідно з якими, парламент країни схвалив укладення контрактів на розвідку, розробку і видобуток нафти з двома російськими компаніями (Vilada і Mercury Limited). «Новая газета» стверджує, що обидві вони «Велада»і «Меркурій» мають відношення до структур Пригожина, з якими ЗМІ раніше пов'язували діяльність приватної військової компанії (ПВК) Вагнера. Сам бізнесмен, втім, наявність такого зв'язку спростовував. Проте, найбільше обурення турецької сторони викликав той факт, що через три місяці після підписання Меморандуму урядова коаліція не тільки почала наступ на турецькі зони патрулювання – але за нею слідом за нею слідом геологи зі згаданих компаній почали на цій території підготовку до розвідки.


Паралельно з цим, турецький президент і його найближче оточення сприйняли ситуацію із загибеллю турецьких військових досить трагічно аж ніяк не через масовість жертв – хоча їхні заяви досить войовничі і клятви помсти звучать як заклики до джихаду. Турбує президентське оточення інше: опозиція отримала потужний козир, рейтинг президента і його партії знизився, а політика на зближення з Росією визнана провальною і завдає шкоди національним інтересам. Подібні оцінки з боку внутрішньої опозиції зажадали від нього дій щодо посилення внутрішньої підтримки його сирійської політики. Близькі до Ердогана експерти порадили прирівняти участь сучасної Туреччини у сирійській кампанії до війни турецьких кемалістів за незалежність 1919-1922 років. У своєму зверненні до членів партії 15 лютого 2020 року, Ердоган повторив свій ультиматум Сирії, зажадавши відвести сили до лінії припинення вогню, узгодженої з Росією в Сочі, у вересні 2018 року. Він попередив, що якщо сирійська армія не піде з буферної зони до кінця лютого, Туреччина змусить її зробити це силовим способом.


При цьому росіяни приміряють на себе роль миротворця, активно просуваючи ідею про те, що, мовляв, мова йде про сирійсько-турецький конфлікт, а не про втручання РФ у справи іноземних держав, що викликає сардонічну посмішку на обличчі Ердогана. У зв'язку з цим, оточення турецького президента, судячи з висловлювань близьких до турецького МЗС експертів зі згаданих раніше НГО, приготувало російській стороні кілька сюрпризів.


По-перше, вже зараз турецька сторона говорить про марність участі у переговорах німців і, особливо, французів, котрі, як було заявлено публічно, «не впливають на прийняття рішень» і «не є авторитетами для еліти Туреччини». Перш за все, турки натякають на неформальні зв'язки французів і сімейства Асада, з урахуванням багаторічного французького мандату в Сирії та Лівані. У свою чергу, німці сприйняли подібні висловлювання досить серйозно. Міністр закордонних справ ФРН 27 лютого поточного року на засіданні РБ ООН у Нью-Йорку звинуватив у військових злочинах на північному заході Сирії Дамаск і Москву. Автори дослідження вважають, що, таким чином, йдеться про гіпотетичну можливість звернення до вже діючого трибуналу щодо російських військових злочинів. Для Ердогана подібна оцінка козир, що то кожного разу турки зможуть використовувати у разі виникнення конфлікту інтересів з російською стороною. Правда, у разі крайнього падіння рейтингу правлячої партії і Ердогана, як її лідера – цілком вірогідним є варіант реального звернення до Міжнародного трибуналу.


Інший сюрприз готовність Ердогана піти на порушення Конвенції Монтре та заборонити проходження через турецькі протоки Босфор і Дарданели російським військовим кораблям, що то постачають озброєння до Сирії. При цьому турецька сторона сподівається на схвалення даного виключення іншими учасниками Конвенції.

Крім цього, Туреччина готова вийти з укладених з Радянським Союзом угод по морському дну та шельфу. При розвалі Радянського Союзу акваторія, шельф і дно були розділені на три ділянки Чорноморського кордону: українсько-турецьку, російсько-турецьку та грузинсько-турецьку. Окупація та приєднання Криму до Росії де-факто означає, що українсько-турецької ділянки кордону Чорного моря більше не існує, а є досить протяжна ділянка російсько-турецького кордону, заснована на попередніх домовленостях Туреччини і СРСР від 1978, 1986 і 1987 рр. Туреччина, яка не визнає суверенітет, суверенні права і юрисдикцію Російської Федерації у морських акваторіях навколо Криму, неодноразово заявляючи про своє невизнання анексії Криму, зараз почала підготовку звернення до Міжнародного трибуналу з морського права ООН. Втім, знаючи непередбачуваність Ердогана, цілком можна припустити, що через місяць він дасть задній хід і забуде про клятви та обіцянки.


Цікаве зауваження експертів SETA: «Ось питання на мільйон доларів: чи вистачить дипломатичних зусиль Туреччини, щоб зупинити збройні зіткнення у Сирії?» – і далі слідкує жорстке попередження:«...для Кремля було б нерозумно ризикувати своїми довгостроковими стратегічними зв'язками з Анкарою, просто щоб режим Башара Асада захопив Ідліб». Так навіщо Кремлю загострювати напруженість з Туреччиною через Ідліб? Росіяни, можливо, вважають, що перемога режиму в оплоті опозиції ознаменує початок нового етапу громадянської війни. Якщо наступ режиму буде успішним, вся увага буде звернена на Сирійські території під контролем США і Туреччини. Про що йде мова? Перш за все, Туреччина стикається зі зростаючими російсько - сирійськими спробами видавити її сили з трьох найбільш значущих з точки зору видобутку і постачання енергоносіїв регіонів – Лівії, з якою турки вже уклали договір про взаємодопомогу в галузі оборони та безпеки, Східного Середземномор'я (вище згадано в чому є інтереси Ердогана) і Сирійського Курдистану.


Від результату кризи в Ідлібі залежить майбутня присутність Туреччини у Сирії. Ще одне цікаве зауваження експертів SETA «ось питання на мільйон доларів: чи вистачить цих дипломатичних зусиль, щоб зупинити збройні зіткнення у Сирії?» і далі йде жорстке попередження: «для Кремля було б нерозумно ризикувати своїми довгостроковими стратегічними зв'язками з Анкарою, просто аби режим Башара Асада захопив Ідліб. Так навіщо Кремлю загострювати напруженість з Туреччиною через Ідліб?». Росіяни, можливо, вважають, що перемога режиму в оплоті опозиції ознаменує початок нового етапу громадянської війни. Якщо наступ режиму буде успішним, то вся увага буде звернена на сирійські території під контролем США і Туреччини. Заклик глави управління зі зв'язків з громадськістю Адміністрації Президента Туреччини Фахреттіна Алтуна нібито продовжив ці звернення до Кремля: «Наше терпіння вже вичерпалося...тим не менш, ми не перестанемо шукати шляхи забезпечення нашої національної безпеки...». Ескалація з боку Москви говорить про те, Росія, швидше за все, хоче виведення турецьких військ з решти безпекових зон, які Анкара звільнила від терористичних груп. Саме собою зрозуміло, що Кремль може не піклуватися про те, аби Башар Асад змусив мільйони сирійських громадян відправитися у вигнання. Навпаки, загрози Туреччини влаштувати гуманітарну кризу цілком на руку Москві, оскільки з'являється новий привід для тиску на європейців.


Ще один конфлікт турецько-російських інтересів зосереджений на доступі до вуглеводнів Лівії. Згадана вище лівійсько-турецька угода у галузі оборони і безпеки означає обмеження турецьких конкурентів у доступі до джерел вуглеводнів. Першу скрипку у витісненні Туреччини з Лівії, природньо, грає Росія, яка фінансує лівійську опозицію. Практично, це підтвердив ватажок лівійських путчистів, польовий командир Халіфа Хафтар, який відмовився підписати угоду про припинення вогню на Берлінській конференції 19 січня 2020 року, та зажадав припинення військової присутності Туреччини у Тріполі в обмін на припинення військових дій. Ясно, що виведення турецьких військ з лівійської столиці призведе до повалення прем'єр-міністра Файеза аль-Сарраджа і загибелі турецької угоди з Лівією.


Підводячи підсумки аналізу, можна з досить високим ступенем ймовірності передбачити неможливість вступу сторін в реальний силовий конфлікт, особливо враховуючи жорстку системну кризу економік обох країн. Можна також передбачити активне залучення в те, що відбувається сторонніх гравців з числа держав-інтересантів. Наприклад, це можуть бути арабські держави на чолі з Саудівською Аравією, вкрай зацікавлених у співпраці з Сирією і не дуже готових до подібних відносин з Росією. Також цілком ймовірним є створення Міжнародного Альянсу протистояння Росії та зміна ситуаційних партнерів Росії у Сирії.

100 перегляд